Зеленському на тлі заїжджених фігур, які пропонують себе в батьки-матері нації, нічого робити не треба, достатньо від них усіх відрізнятися

Опубліковано з особистого дозволу автора

Джерело: kontrakty.ua

Другий тиждень триває у країні виборча кампанія, зареєстровано перших кандидатів, а якихось ще не зареєстровано, але вони вже заявили про свої амбіції. Дивлячись на те, що відбувається, та екстраполюючи його на найближчі два з половиною місяці, багато хто каже, що на нас чекає весела кампанія. Та що там, вона вже така, що животики надірвеш. Але яка ж водночас туга...

Бюлетені будуть гарантовано довгими. Якщо перед виборами 2010 року зареєстрували 18 претендентів, а у 2014 році – 21, цього разу список може сягти і тридцяти осіб. Водночас реальну кампанію поки веде від сили троє: ще з червня піарить свій "Новий курс" Тимошенко, із Дня незалежності став активним Порошенко, та й Зеленський нахабно долучився в новорічну ніч. Чим зайняті всі інші, поки зовсім незрозуміло.

Ніяк не дивують і не приваблюють пропозицією лідери. Що таке "Новий курс", зрозуміти неможливо, але цього, мабуть, і не передбачено: Юлія Тимошенко у статусі президента – це вже нове, вона обов'язково що-небудь придумає, щоб сподобатись і вразити тих, хто з якихось причин досі не вражений. Точно стосовно цього знати нічого не можна, у це можна тільки вірити.

Петро Порошенко як фішку пропонує свої колишні заслуги. За цією логікою лідер, який пережив із країною важкий 2014 рік, виборов безвіз і томос, щось гарне зробить і протягом наступних п'яти років. Щоправда, він, з огляду на базове гасло, має намір щось робити з армією, вірою та мовою, і якщо армію обіцяє довести до натовських зразків, до яких зразків будуть доводити віру й мову, залишається вкрай незрозуміло. "Ми йдемо своїм шляхом!" – задирливо і водночас вкрай невизначено повідомляє президент, охочі можуть приєднатися, але поки що їх небагато. Явно недостатньо, щоб це "ми" викликало бажання приєднатися і не стирчати білою вороною.

Кампанію Порошенка взагалі будують як кампанію беззастережного лідера, із презирливим глузуванням над опонентами, хоча президент перебуває в незручній ролі того, хто наздоганяє. Це чисто путінські пропагандистські ігри, коли створюють інформаційну ситуацію, незатишну для опонентів і тих, хто сумнівається. Хто не за Першого – той або ідіот від природи, або інфікований ворогами, або власне ворог. У ситуації пропрезидентської більшості, як у Росії, що рідко опускається до 60%, така їдка агресія спрацьовує, відсікаючи й маргіналізуючи невдоволених. У нас, швидше, додатково б'є по й без того непопулярному президенту: подивіться, до яких низьких прийомів вдаються його прихильники.

Володимиру Зеленському на тлі давно заїжджених фігур, які вкотре пропонують себе в батьки-матері нації, нічого особливо робити й не треба, достатньо від них відрізнятися. Ось він, власне, і зайнятий підкресленням своєї відмінності. Тобто, по суті, теж пропонує себе, що б це потім на практиці не означало. Інакший – отже, інакше, і вже комусь добре й цікаво: інакшого не вистачає катастрофічно.

Насправді, звісно, катастрофічно не вистачає серйозної розмови про сьогодення і майбутнє країни. Було б навіть не так важливо, хто в підсумку стане переможцем, якби якість суспільної дискусії забезпечувала розуміння учасниками серйозності й масштабу історичного виклику. Якщо ж це багаторічна суперечка на комунальній кухні, де перемогу віддають тому, хто вдаліше запустить мило в сусідську каструлю з борщем чи потайки помочиться в чайник, то й результат змагання буде відповідати якості аргументів. Поки президентські перегони в Україні розвиваються за другим сценарієм, і головні сюрпризи в каструлях претендентів ще попереду. Жодне ідейне протиборство навіть не проглядається.

І від цього особливо тоскно. Навіть війна не змусила політичний клас вийти на новий рівень усвідомлення власної відповідальності, не викликала живого, щирого інтересу до будівництва нової країни. Суспільні очікування вкотре боляче наштовхуються на лінь, недоумкуватість і зажраність власної еліти.

А так, звісно, весело спостерігати за порожніми людьми, які зображують, хто як може, державних діячів. Сміховинне видовище. Тільки платити за нього і за наслідки доведеться нам. Кожного разу ціна все вища. Як тут не пити.