+2 Київ
Одна з важливих особливостей цієї війни, яка багато в чому визначає її перебіг і результат, вислизає від багатьох: у ній, за великим рахунком, лише один учасник. Україна воює, а Росія – ні.
Коли Путін кокетливо назвав вторгнення "спецоперацією", він виходив не лише з очікування, що все закінчиться швидко і переможно. Росіянин війною генетично наляканий, здорово пов'язує її зі зломом звичного способу життя і великими поневіряннями, тому росіяни війни не хочуть, у цьому сенсі вони цілком нормальні, "спросите вы у тишины, спросите вы у матерей, спросите у жены моей".
Ненормальність полягає в тому, що бойові дії на чужій території, вбивства інших людей і руйнування їхніх міст справжньою війною не вважаються. Це якісь важливі державні дії, які стверджують позицію Росії у ворожому світі, це сфера турбот високого начальства, йому видніше, а просту людину пробирає гордість за свою країну, яка себе образити не дає. І зрозуміло, що такі дії за межами батьківщини відводять від неї війну, яка інакше прийшла б на російську землю. "Можем повторить" стосується не тієї частини, в якій ворог під Москвою і Ленінград у блокаді, а тієї, де гармати б'ють по рейхстагу.
Початковий страх, що напад на Україну переросте в ту саму "справжню" війну, минув, і до літа в Росії встановилася розслаблена атмосфера. Звичайно, щоб переконати себе, що "все йде за планом", пересічному росіянину необхідно докласти деяких зусиль, але подумати, що все не так, з найнеприємнішими результатами і наслідками, настільки незатишно, що безпечніше потроїти зусилля, щоб не помічати зростання ознак втрати нормальності.
Про те, що народ при цьому, загалом, непогано уявляє, що відбувається в Україні, свідчить відсутність великої кількості охочих укладати контракт з армією, хоча він обіцяє величезні за мірками депресивної глибинки гроші. Погоджуються або відверті лузери, або авантюристи. Жодного всенародного підйому на боротьбу з ким там нині доводиться боротися в Росії немає. На словах більшість підтримує те, що не можна називати війною, на практиці ж особиста участь виглядає нерозумним екстримом, долею маргіналів. Ну, чи професійних військовослужбовців, про диво-заслуги яких стільки говорили у телевізорі якраз у контексті відсутності необхідності турбуватися: є кому за Рассєюшку постояти. От хай і стоять. Звідси і повна байдужість до трун, які приходять на батьківщину "героїв".
Тож, коли Україна живе війною, занурена в неї всіма думками і почуттями, Росія, яка війну розв'язала і гробить у ній тисячі своїх людей і власне майбутнє, від неї всіляко відгороджується, заштовхує у сліпу пляму. Їй, бачите, неприємно.
Здобути перемогу в цій війні означає, окрім усього іншого, змусити росіян у масі усвідомити війну, свою поразку в ній і заслуженість цієї поразки. Витягнути з комфортного самообману й тупої байдужості і ткнути мордою у кров та бруд, які вони розвели. Щоб більше не кортіло. Не впораємося із цим завданням – доведеться чекати нового лиха звідти ж, від тих самих.
Джерело: "Слово і діло"
Опубліковано з особистого дозволу автора
