+5 Київ
У Сенаті йдуть слухання щодо призначення зірки Fox News Піта Гегсета главою Пентагону. Кандидат обіцяє під час перебування на відповідальній посаді не зловживати алкоголем, як йому властиво, і повернути оборонному відомству "культуру воїна". Колись Гегсет командував взводом, іншого управлінського досвіду він не має. Спостерігати за цим кадровим злетом весело й моторошно.
Вслухаючись у слова Гегсета: "Ми знаємо, хто агресор, ми знаємо, хто хороші хлопці", – українці сподіваються, що нова американська адміністрація матиме ті якості, які не мала попередня, щоб поставити, нарешті, Росію на місце. "Трамп прийде – порядок наведе". Це бажання перебиває інші знаки, які недвозначно вказують на те, що Трамп і порядок погано сумісні. Трамп – генератор хаосу й невизначеності. Його відома промова, у якій дісталося Панамі, Канаді, Мексиці й Данії і в якій він висловив співчутливе розуміння Росії, поєднується з образливими випадами щодо європейських лідерів і канадського прем'єра Трюдо з боку Ілона Маска, що нібито зірвався з ланцюга, президентського сердечного друга і радника.
Зухвалість промов нового американського керівництва іноді вважають ознакою рішучості, але не потрібно рішучість плутати з булінгом, прагненням принизити, стверджуючи свою перевагу. Навіщо це потрібно Сполученим Штатам, перевага яких і так усім очевидна, незрозуміло. Мабуть, як у випадку з будь-яким булінгом, так проявляється комплекс неповноцінності тих, хто починає цькування, спосіб самоствердження. Рішучість спрямована на вирішення проблеми, булінг – на створення проблем іншим. Путіна булити Трамп поки не наважується і не факт, що наважиться.
Трамп прийшов ламати, не будувати. Але тут парадоксальним чином можна виявити позитивний момент. Ламаючи звичний порядок, який і так показує свою неефективність, він тестує, перевіряє на міцність міжнародну систему безпеки, і те, що має бути зламано, доламує, прискорюючи неминуче й відкриваючи дорогу змінам. Велика війна в Україні зняла всі ілюзії щодо можливостей підтримки світопорядку. Відновити його, перевлаштувати, вибудувати нові баланси – це завдання на довгі роки вперед, яке далеко виходить за термін каденції Дональда Трампа, перевершує його сили, можливості й не актуальне для нього самого. Історична місія 45-го/47-го президента зводиться до того, щоб стати тим самим fool, який перевіряє, наскільки система fool-proof стійка й захищена від помилок, дурниць і зловмисного злому. Головне, щоб з уроків, які він піднесе, було зроблено правильні висновки.
Американський політолог Ян Бремер каже, що Трамп не стільки лідер, скільки переможець. Він переміг, використовуючи суспільні розколи, і правитиме, не поєднуючи, а продовжуючи розколювати на своїх і чужих, і визначати опонентів як лузерів. Перед Україною стоїть завдання опинитися у світі Трампа, де єдиною цінністю є сам Трамп, серед переможців, а не лузерів. Зеленському доведеться порозумітися з Трампом, який не любить Україну, не любить Зеленського і якому постійно розповідають, що Україна коштує Америці надто дорого. Із Трампом, який відчуває внутрішню спорідненість із Путіним, авторитарним замашкам якого не сміє перешкоджати ніхто й ніщо. Як у такій ситуації жодним м'язом обличчя не видати справжні емоції й не почати говорити тією мовою, якою український президент уже почав говорити з Фіцо й Орбаном? Останнього, як відомо, Трамп вважає зразковим європейським політиком, на відміну від Метте Федеріксен, яка відмовляється продавати Гренландію.
Україна дратує тим, що вона нині надсуб'єктна. Перед загрозою знищення вона б'ється за себе, як не доводиться битися жодній іншій країні. Україна голосно кричить від болю й вимагає допомоги, часом опускаючи ритуальні ввічливі формулювання. Хіба це може не дратувати? Це дратувало навіть більш благодушного й інертного Байдена.
А хіба не дратує те, що Україна зараз більше Європа, ніж Європа, і більше Америка, ніж Америка? Вона сама зараз захищає Європу, її цінності, відстоює її свободу й безпеку, тоді як у самій Європі багато хто досі вдає, що це їх не стосується, включно з ракетами й дронами, які залітають на натовську територію. Україна єдина робить ту роботу, яка, як вважалося, під силу тільки Америці: вести з Росією справжню, "кінетичну" війну, при цьому самі американці весь час тримають українців за руки, щоб не дай боже не довелося включатися самим у бійку, а українці відкритим текстом закликають Америку бути Америкою, а не цим. "Культура воїна"? Ну, ну.
Те, як блідо в цій історії виглядають Америка і Європа, не може не дратувати Америку і Європу, як і те, що припинити війну, не зважаючи на позицію України, не вийде, а Росію одними словами змусити зупинитися не вийде. Попереду роки переосмислення, хто чого вартий на ділі, і роки цієї справи. Результати фіксувати не просто зарано, а дуже зарано. Вигуки, які мимоволі вириваються на цьому етапі навіть у політичних керівників, є ознаками відсутності мови, яка б точно описала те, що відбувається. Адже це лише початок, хоча здається, що цій війні вже тисяча років.
Джерело: Telegraf
