+11 Київ
Спілкуючись з іноземними партнерами, я помітила суттєву різницю у сприйнятті індустрії, у якій ми всі працюємо.
Для європейців зброя – це щось погане. Займатися нею майже соромно, про це можна говорити лише пошепки й у спеціально відведених місцях.
"Ми не здаємо приміщення виробникам зброї, працівникам секс-індустрії й торговцям наркотиками", – це пряма цитата.
І це злить мене так, що я готова кричати.
Ми, може б, теж не любили зброю, якби нам не довелося взяти її до рук.
Тепер для нас зброя – це вірний друг. Це побратим, на якого ти можеш покластися. Союзник, який ніколи не зрадить.
А той, хто її виробляє, гідний поваги і вдячності.
Щомісяця Росія спрямовує сотні ракет і Shahed на виробничі майданчики зброярів, щомісяця люди гинуть на цих майданчиках, але виробництво не зупиняється, адже військові щодня потребують ще більше зброї.
Ми навчилися розподіляти процеси, зариватися в землю, переїжджати що кілька місяців.
Ми навчилися багатьох речей, яких ніколи б не хотіли знати.
Але все одно за чотири роки Україна втратила більше 400 працівників ОПК від російських ударів. Вони загинули на власних робочих місцях.
Чи мріяли ці люди в дитинстві стати зброярами? Навряд.
Чи віддали вони життя за Україну? Вочевидь.
Наша зброя омита кров'ю – і не лише ворожою. Давайте пам'ятати про це. Учора, сьогодні й завтра.
Давайте шанувати тих, завдяки кому Україна все ще має чим оборонятися. Давайте не боятися бути сильними.
Бо людина стала людиною, коли створила перше знаряддя.
А перше знаряддя було зброєю.
Джерело: Maria Popova / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
