+2 Київ
У той день мене вдягли у джинсовий одяг із написом U.S. Army. Мені було років десь п'ять, але я дуже добре пам'ятаю.
Бо то одяг був для особливих свят. І моя бабуся Маголь чогось плакала. Коли вже був одягнений, то ми попрямували в бік вулиці. І вже біля виходу із дверей дому побачив, що мій брат і батько вже сидять у червоній BMW його друга. Уже коли підійшов до авто, то зрозумів, що там не буде місця для моїх "мам" – тітки Заро і бабусі.
Пам'ятаю, що плакав, і вже потім пам'ятаю лише, як ми із братом сиділи в тому авто біля аеропорту. Щось було не так, і батько з його другом пішли вирішувати проблему. Їх довго не було, бо літак не відпускали чомусь.
У нас із братом з'явилася інша проблема: ми якось так гралися з кермом, що воно раптом заклинило. Це зараз я розумію, що всі автомобілі так блокують кермо. А тоді було страшно... Раптом ми поламали BMW – це була дуже дорога автівка.
Потім усе пам'ятаю погано. Ми довго летіли до мами, яка нас прийняла. Бо моя рідна померла після мого народження.
Нова мама була і є дуже красива. Вона українка. Тому ми, власне, в Україні. А батька немає. Через два дні буде вже три місяці, як його немає.
У ці години наче все говорить не про Афганістан, а про батька. Єдиною думкою якого було, аби ми були живі і виїхали з міста, у якому будуть таліби.
Можливо, вони змінилися і тепер навчилися не брехати настільки добре, що США та інші повірили їм, а усвідомили цінність свобод індивідуума. Але я не вірю. І щось мені здається, що мій батько теж не вірив би в це.
Але пост більше про інше. Про те, що за політикою, війнами там, в аеропортах, і зараз стоять реальні люди. Яким до болю страшно. Бо їх можуть убити без можливості апелювати. Без права на справедливий суд.
Тож перш ніж ви приймете за адекватну аналітику нових експертів, візьміть це до уваги. І те, що ще ніколи людяність у розрахунках не вбила невинних людей.
Джерело: Masi Nayyem / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
