-2 Київ
У силу якихось причин саме українське суспільство найадекватніше сприйняло ідеї "перебудови" (звісно, не в поширеній зараз карикатурній формі). На так званому пострадянському просторі український мислячий і працездатний загал один, майже у повній самоті намагається – свідомо чи несвідомо – зреалізувати головну ідею "перебудови" – ідею вивільнення людської енергії та сумління, повернути людям невід’ємне право розпоряджатися своїм життям, завершити ті обірвані реформи тим, чим вони мали б завершитися – побудовою модерного суспільства та держави, яка б стояла на його захисті, допомагала б, а не заважала людям жити та працювати.
Україна дуже спізнилася зі своїм державотворенням, порівняно з іншими європейськими країнами. Але й цю сумну обставину можна обернути якщо не на перевагу, то хоча б на полегшення, яке може дати можливість використати чужий досвід розвитку національних демократій.
Становлення української державності припадає на момент радикальних, докорінних змін у глобальному політичному дискурсі. Усі три відомі нам політичні філософії, на основі яких будувалися останні півтора століття національні демократії, – націоналістична, соціалістична та ліберальна – втратили свою тимчасову безальтернативність. Вони вже вочевидь не надихають, не об’єднують, не можуть бути дороговказом.
Останнім найпереконливішим свідченням і доказом цього став нещодавно саміт "Великої двадцятки" у Гамбурзі, про що я вже писав кілька днів тому.
Масштабність змін, що відбуваються, можна порівняти хіба що з першою неолітичною революцією. Про це вже багато сказано та написано. Зокрема і в Україні Анатолієм Гальчинським, чия "Нооекономіка", на жаль, пройшла в ній майже не поміченою.
Старі європейські демократії та нові, створені за їхнім прикладом, дуже важко піддаються, якщо піддаються взагалі, політичному об’єднанню. Ідеться не тільки про Brexit чи проблему "нелегальної міграції", правий популізм та інше.
Думаю, що не дуже помилюся, якщо скажу, що двадцять п’ять років після "тріумфу" Старого Світу над світом "реального соціалізму" ми спостерігаємо, як не пізнані ще нами глибинні еволюційні процеси глобального штибу от-от зруйнують і його "переможця" – старий національно-демократично-ліберальний світ. Що буде далі, не знає ніхто. І найдивніше, ніхто, здається, не хоче цього знати. Просто за Бернштейном: "Рух є все, мета є ніщо!"
Тож виникає запитання: "А чи варто, будуючи принципово нову модель суспільства та держави, орієнтуватися на наявні моделі національної демократії, не говорячи вже про її історичні версії зразка середини позаминулого століття – так званої весни народів?"
Те, що ми спостерігаємо зараз, більше схоже не на весну народів, а на осінь.
Чи варто покладати всі свої надії в організації національного економічного та суспільно-політичного життя на приєднання до наявних міждержавних і наддержавних об’єднань?
Чи, може, спробувати використати свій власний унікальний, як я вже зазначав вище, досвід, залишатися собою і, хто знає, навчити чомусь і інших, принаймні тих, хто опинився приблизно в тій самій, що й Україна, ситуації?
Якщо ж звернутися до свого українського досвіду розвитку нового суспільства і державного будівництва, то він свідчить передусім про те, що четверта українська республіка має формуватися на зовсім інших підставах, за зовсім іншими принципами.
Якими вони мають бути, я не знаю. Не знаходжу я їх і в сучасній світовій політичній думці. Єдине, що чомусь спадає на думку, це введений педагогом Песталоцці принцип "природовідповідності", тобто вчитись у життя та вчити життя. А також первинне "авторське", так би мовити, визначення поняття "республіка".
Україна має бути Республікою з великої літери, у первинному неспотвореному розумінні цього слова, запропонованому ще Цицероном: "…Держава (res publica) є народне надбання, а народ не є будь-яке об’єднання людей, яких було згуртовано в якийсь спосіб, а об’єднання багатьох людей, що зв’язані між собою згодою у питаннях права та спільними інтересами"
Інакше кажучи, Україна буде найвільнішою країною у світі, або її не буде зовсім. А з нею і надії на те, що ми – східні слов’яни – не дурніші за своїх родичів і єдиновірців – християн – і можемо самі дати собі раду.
Я розумію, що для багатьох ці мої міркування навряд чи будуть прийнятними. Хтось скаже: "Не лізь, це є не твоя справа". І будуть мати рацію. Але, будуть вони сприйняті чи відкинуті, я маю їх висловити. Тому що переконаний у тому, що це піде на користь справі – усталенню Республіки Україна у, так би мовити, четвертій її редакції. "Борітесь – поборете, вам Бог помагає!".
Источник: "ГОРДОН"
