0 Київ
Помітила, що в кожному обстрілі моя свідомість фіксує і зберігає якусь одну деталь, яка більше пов'язана з матеріальним світом, а не напряму зі стражданням людей. Точніше, світ неживого допомагає мені глибше відчути біль живого. Ніби зайти в нього.
От, наприклад, мене вразила та жінка в нічній сорочці, яку рятувальник зводить хиткою драбиною з верхніх поверхів, її квартира у вогні, а в руках у неї – єдине, що вона змогла схопити, – фотографія в рамці. Спливає перед очима оця біла сорочка й родинний портрет, який та жінка рятувала.
Або ще. Мені з голови не виходять слова чоловіка з Мархалівки, якому ракета знесла будинок у нуль. Вони із дружиною чекали онуків і підігріли басейн до +24 °C. +24 °C… Він кілька разів повторив, що саме до +24 °С, щоб тепліше. Тепер на місці його подвір'я – згарище.
Або от не відпускають мене ті обгорілі паски, що розкотилися після ракетного удару по сумському хлібозаводу, пригадуєте?
Або пластикова каністра жінки у зруйнованій Кам'янці на Харківщині, яка йде по воду й не має сили зі мною говорити. Така жовтава стара каністра.
І ось так із кожною катастрофою в мене зростається образ. Я точно знаю, що він зі мною назавжди, як і ті, що живуть у мене в голові з дитинства.
Наприклад, коли думаю про Чорнобильську катастрофу, я відразу уявляю козуль із чорнобильських лісів. Ці козулі, посліплі від радіації, незрячими очима заглядають у вікна покинутих людських осель. Розпачливо благають про допомогу в порожнечі. Мені розповів про сліпих козуль дуже давно один лісник. І ось минуло 30 років, але цей образ літа 1986 року для мене, можливо, найтрагічніший.
Їду Чернігівщиною, дивлюся на понівечені обстрілами села. Думаю про те, скільки ми ще вмістимо в себе…
Джерело: Мирослава Барчук / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
