+6 Київ
Учора у Краматорську росіяни вбили мою колегу. Її звуть Альона Грамова.
Це вона сказала мені, поки в Маріуполі ще був зв'язок: "Надюнь, я не можу й не хочу тебе обманювати. Маріуполь в оточенні. Якщо є можливість, запасися водою і спускайся в укриття".
Я не знаю, як розповісти вам про Альону. На це не вистачить життя. Я планувала з нею обов'язково ще побачитися. Але виродки із сусідньої країни руйнують усі плани й нищать наші долі.
Думаю, що на небі тепер є свій телевізійний канал із наших українських журналістів та операторів. Там працюють мої колеги, які загинули з початку цієї довбаної війни.
Ми раніше були разом. Зовсім близько один від одного. Обіцяли: "За тиждень підемо на каву".
Або пропонували: "Треба побачитися. Я зайду післязавтра".
Ми були впевнені: так завжди й буде.
Ми встигнемо побачитися, випити кави, побалакати, прийти в гості. У нас попереду мільйони років. Наш світ – незламний.
А потім трапилися росіяни й почалися обстріли та бомбардування. Ми, як і раніше, були поруч. Але вже нічого не обіцяли.
Приходили один до одного без обіцянок. Хто міг. У кого вистачало духу й везіння. Або дзвонили, поки був зв'язок.
Умивалися двома краплями, кип'ятили дощову воду, чистили картоплю, готували суп, пили один чай на двох і говорили.
Ми стільки розповідали про життя! Особливо коли були найлютіші обстріли. Між літаками згадували, скільки чашок кави не випили з далекими і близькими. Обіцяли одне одному: "Вип'ємо після перемоги".
Упевнені були: у цьому пеклі ми зобов'язані вижити. Інакше – ніяк.
Думали, будемо згадувати цей жах і дивуватимемося: "Невже тоді були ми? Невже ми це пережили?"
У нас залишилося стільки невиконаних обіцянок, відкладених зустрічей і розмов. Які вже ніколи не здійсняться.
Я ненавиджу слова "війна" й "ніколи".
Джерело: Надія Сухорукова / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
