+11 Київ
Історія четверта. Володимир Дахно. (Просто я працюю чарівником).
Мені дуже важливо написати про Володю. Тому що його життя – це життя клоуна із сумними очима... Зовні веселощі та сміх, а в душі роздрай і неспокій. І жахлива людська драма.
1972 рік. І знову дзвінок: "Ігорю. Добрий день. Мені порекомендували вас на студії. Може, ви бачили мультфільми про козаків, це наша робота. Ось зараз запускаємо нову, не хочете спробувати? Нам потрібна музика. Повірте, це буде цікаво".
Мультики? Про що мова взагалі? Які мультики? Я навіть уявити собі не міг, із якого боку до них підступитися. Не те, що досвіду не було, я взагалі уявлення не мав, як пишуть музику до 10–20-хвилинного мальованого фільму. Але що складніше завдання, то воно цікавіше. Природно, я відповів згодою.
За кілька днів у мою холостяцьку квартиру увійшов... ні! Не увійшов – увірвався ураган! Цей ураган звали Володею Дахном.
Усміхнений, розкутий, до країв наповнений ідеями! І почалося... Ви колись бачили тайфун? А я бачив: спочатку буквально одним словом він описав, про що взагалі йтиметься, а потім почав усе показувати! Він літав по кімнаті, махаючи руками і видаючи різні звуки – ось вітер, ось каміння падає, ось козак свистить. Не повірите – це було настільки яскраво і жваво, що не складно було "побачити картинку". Маю сказати, що це талант, великий талант – донести своє бачення до іншого. Потім він узяв ручку й аркуш паперу і почав креслити якісь знаки, лінії, малював штрихами головних героїв. І все це блискавично – туди, сюди, знову туди... Я насилу встигав стежити за його руками і словами, намагався запам'ятати і зрозуміти, що він від мене хоче. Уже в самому кінці свого спектаклю Володя ошелешив мене словами: "Ну? Зрозуміло? А тепер головне. Усе те, що я вам показав і розповів, я малюватиму й монтувати під вашу музику".
Що?! Під музику?! Як? Тобто початок – музика, не картинка?! Я обімлів. Ну і завданнячко. Але Володя не вгамовувався: "Ви не хвилюйтеся. Я підготував приблизне розкадрування. Ось воно".
Він простягнув мені аркуш із якимись цифрами і текстом. Я почав читати. Це мало приблизно такий вигляд:
"Сідає на коня – 14' (секунд);
Стоїть на роздоріжжі, думає – 11',
Гонитва – 15';
Бенкет (весілля) – 28'".
Ага. Не 20, не 30, а 14 і 28 секунд. У нього вже було прораховано до секунди. Але як мені написати закінчену тему за 14 секунд?! Я замислився. Але пообіцяв спробувати. Я досі вважаю, що робота з музикою в мультфільмах – це складно. Тому що треба почати і закінчити окрему, але водночас цілісну тему, вклавшись у кілька секунд. І ми почали.
Володі потрібен був марш, він у мене був готовий. Ми вирішили використовувати його в серії. Звиклий до записів з оркестрами, я привів людей 60 у студію. Володя опустився на стілець і прошепотів: "Ігорю. Що це?! Хто це?!"
– Як хто? Музиканти. Оркестр.
– А чому їх так багато?!
– Щоб було якісно! Зараз почуєш!
І вони вступили. Точніше, врізали! Стіни затремтіли! Сказати, що Володя був вражений – мало, він сидів ошелешений почутим. Оркестр замовк, він попросив: "Вийдімо на хвилинку".
Ми вийшли, і Володя продовжив: "Ні! Не заперечую. Потужно. Але ти не міг би всіх їх відпустити і залишити людей 10 щонайбільше? От тих – саксофоніста, гітариста, барабанщика і ще декількох. Мені їх із головою вистачить! Запевняю тебе!"
Ні в кіно, ні в театрі, ні, як виявилося, у мультиках із режисером не сперечаються. Я зробив так, як він попросив. І ось тут почалися чари! "А ось тут мені треба баммммм! А в цьому епізоді ззззззз! А тут ееееееее".
Він розповідав і показував музикантам звуки, яких вони мали домогтися від інструменту! То писк, наче комар летить, то скрип, як металом по склу, то гуп, ніби шафа впала! І все це так смішило! Але хлопці талановиті, їм дуже сподобалася ця ідея, вони стали пробувати! І, треба сказати, зробили все приголомшливо! І ще! Десяти музикантів виявилося більше ніж достатньо!
Для мультиків я зробив кілька обробок українських народних пісень, ми з Юрком написали нову, і полетів мультфільм у вільний політ, у народ! Перший досвід виявився настільки вдалим, що ми продовжили роботу. У нашій спільній фільмографії чотири серії серіалу про козаків. І раптом Володя прийшов з новою ідеєю. "Ігорю! А що, якщо нам зняти повнометражний мультфільм?! Спробуймо? Хочу спробувати намалювати "Енеїду" за Котляревським. Ти згоден?"
Ще б пак! Звісно! І ми почали. Знали б ми тоді, чим це скінчиться.
1990-й рік. Перебудова, Горбачов і все таке інше вже стало історією, а ще трохи – і розпочнуться "паради незалежності". Замовив цю роботу "Союзтелефільм". До середини 1991-го його, як і весь величезний Радянський Союз, було зруйновано, і під уламками поховано і ідею, і майже всю нашу річну роботу. Але як кинути все, коли видно фінішну пряму?! І ми продовжили. Без грошей, без навіть найменшої надії побачити свою закінчену роботу, без перспектив, на голому ентузіазмі. Я записував фонограми у студії, платив музикантам із власної кишені, Володя з художниками малювали, ми вирішили спільно, хай чого б це нам коштувало, закінчити, мультфільму бути! І ми його закінчили! Природно, ніхто і не збирався платити нам обіцяні гонорари. Замовник випарувався, Мінкульт відкараскувався від нас: "Ніхто вас не примушував працювати! Самі винуваті!"
А одного разу нас викликали і сказали – прийшли ваші гроші. Приїжджайте, забирайте. (Ремарка: означений у договорі гонорар мав принести кожному з нас щонайменше по автомобілю "Волга"). І ми поїхали. Нам видали якусь суму, ми тримали в руках купони чи що там було в той час, не пам'ятаю, і шалено реготали! Гонорар за 70-хвилинний (повнометражний) мальований мультфільм ми витратили на стіл, який накрили на честь закінчення дворічної роботи! Так-так! Нам вистачило на коньяк, шампанське, палку ковбаси і батон! Можливо, на лимонад ще й морозиво. Зате фільм живий! Ми його закінчили!
Потім ми зробили ще кілька мультиків, і студія практично припинила своє існування. Я продовжував працювати в театрі, писав пісні і музику до кіно, а от Володя залишився без роботи. Ми просто зустрічалися на дні народження і просто в компаніях, він забігав на "чарку чаю", але працювати ми вже не працювали.
Одного разу десь у середині 90-х він з'явився у мене. "Ігорю. Тут така справа... Є для тебе робота одна. Якщо хочеш, візьмися. Партія одна просить рекламний ролик за участю наших козаків. Там хвилини на три музики. А гроші обіцяють непогані. Навіть більше, вони хочуть зробити п'ять роликів. Берешся?"
Чому б і ні, подумав я, якщо Володя погодився. І почав працювати. Як ми знаємо, музика – джерело джерел. За тиждень я зателефонував і сказав, що в мене все готово. А ще за день у мене на порозі з'явився Додик Черкаський. Він прийшов обговорювати ролик. Я нічого не розумів! Що відбувається? Де Володя? Ми поговорили, обговорили, а щойно Додик пішов, я кинувся до телефона.
– Володю! Як це зрозуміти? До чого тут Черкаський? Чому не ти?!
– Розумієш, Ігорю, я не можу. Коли 20 років тому я придумав козаків, я сподівався, що це для дітей, для людей узагалі. Для душі загалом... Але ніяк не для політичної партії. Мені не потрібні гроші, ти знаєш, я звик обходитися малим, не робитиму я цю роботу, а тобі й Додику гроші знадобляться. Не відмовляйся, час нелегкий, це мій вибір, але я дозволив використовувати своїх героїв.
Я поклав слухавку й замислився. Так, його герої – це кмітливість, сила, витримка, сміливість, гумор. А тут якісь пики з телевізора з бажанням зайняти крісла у Верховній Раді. Навіщо мені це?! Але маховик уже запущено, аванс виплачено, студію оплачено, і ми зробили один ролик. Як нас із Додиком не вмовляли, інші чотири ми із солідарності з Дахном відмовилися робити.
1995-го ми зробили останній фільм із серії про козаків і довго не бачилися.
Минув час, на початку 2000-х Володя примчав до мене задоволений і натхненний! "Ігорю! Ти не повіриш! Ми можемо запуститися з новим мультиком! Ось сценарій! Я ще й сам не вірю, чесно! Але, по-моєму, знайшовся меценат, який нам оплатить все це. Уфф. Тільки б не зірвалося, як хочеться попрацювати!"
Я шалено зрадів! Мені дуже подобалося працювати з ним! І я почав. У сценарії йшлося про те, як козаки прорили тунель крізь центр Землі і виповзли десь в американських преріях! Там вони знайомилися з індіанцями, мексиканцями, місіонерами. Дуже цікавий сценарій. А за місяць виявилося, що все це фікція, жодного мецената немає, а той, хто нібито пообіцяв, просто хвалився сп'яну перед своїми друзями. І тоді Володя остаточно впав у депресію. Ще й у родині виникли серйозні проблеми.
А невдовзі його не стало... Мені просто зателефонували і сказали: "Ігорю, Володі більше немає. Поховали тиждень тому. Напевно, тобі треба це знати".
Що сказати, сумно це все. Він не був обласканим можновладцями від мистецтва, відверто кажучи, жіноча увага теж оминула. Замкнутий, гордий, чесний, принциповий. Він жив, як умів – по совісті, честі. Не кривлявся і не намагався сподобатися. Не міг і не чекав зиску зі своїх робіт. Усе і скрізь було заліплено його героями, починаючи від коробки сірників і закінчуючи вітринами магазинів, а він жив на жалюгідну пенсію. Але це був він – добрий чарівник, клоун із сумними очима Володя Дахно. І я впевнений – так, таких більше не роблять.
Світла йому пам'ять...
А ось той самий марш, який "вдарили" тоді мої музиканти!
Джерело: Незабутні – Незабываемые / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
