0 Київ
Якось у 2022 році у Брюселі в мене відбулася офрекордс зустріч із посадовцями НАТО.
Їх дуже цікавила природа українського волонтерського руху, а мене дуже цікавило, чому західна допомога є такою повільною і мусить проходити через жорнила тотальної бюрократії.
У відповідь я почув на той час наче зрозумілу відповідь. Мовляв, протоколи прийняття рішень розроблялись у країнах розвинутої демократії десятками років. Щоб уникати корупційної складової, помилкових рішень чи з інших причин. І що заради України ніхто не буде міняти правил гри, навіть під час війни. І що нам треба навчитися говорити з НАТО й західною бюрократією однією мовою.
І тоді це було схоже на якусь дорожню карту для дій. Ну бо ж вони НАТО, їм, певно, видніше.
Минуло вже два роки…
І я спостерігаю, як ці непохитні й десятками років цементовані протоколи поведінки світових гуманітарних чи безпекових інститутів виявилися колосами на глиняних ногах. У своїй імпотентності розписалися вже практично всі, хто міг.
ООН, яку треба було розпускати ще після Руанди. Яка не спроможна ні на що, окрім як бути платформою для словесних перепалок.
Якби свого часу з квартету, який домовлявся про "зерновий коридор", виключити ООН, про коридор усе одно б домовилися. Якби виключити Туреччину, то домовлялися б по нинішній день.
Червоний Хрест має крутий офіс у Женеві, красиві машини й абсолютно нульовий вплив на Росію в питаннях, які стосуються українських військовополонених.
І не матиме!
Бо за всі ці роки легше було не ламати старі протоколи, ніж напрацювати нові.
Як і тим, хто сидить у МАГАТЕ!
Як і тим, у МКС, хто здогадувався, що рано чи пізно Путін відвідає якусь із країн – учасниць Римського статуту і його там не заарештують.
Як і, зрештою, ті, хто сидить у НАТО, мають усвідомити просту річ: в один нечудовий день вашу організацію таки перевірять на предмет пʼятої статті!
Памʼятаю, що на тій зустрічі в НАТО я говорив, що основна перевага українських волонтерів – це мобільність прийняття рішень і логістики.
Ми не марнуємо час на пошук політичної волі, щоб зробити щось, що врятує життя наших військових чи цивільних. Ми просто беремо й робимо. Дуже часто на випередження подій.
У червні в Берліні проводився черговий форум із відновлення України.
І можна було б гучно вітати всі ініціативи міжнародних партнерів із теперішнього чи повоєнного процесів відбудови українських міст та сіл, нашої критичної інфраструктури тощо. Якби…
Якби активність у цій царині була синхронізована з активністю недопущення руйнувань.
Чудово, коли Польща готова допомогти у відбудові пошкоджених росіянами будинків у Львові. Але так достеменно незрозуміло, про який страх ескалації говорять партнери, коли забороняють Польщі збивати російські ракети, і польські F-16 злітають просто поспостерігати за ракетно-шахедними атаками прикордоння. Що конкретно зробить Росія Польщі, якщо остання зібʼє ракету, яка має вдарити по Яворову?
Чого США бояться дати "добро" на ураження далекобійними ракетами військових обʼєктів на території Раші, після того, як наші війська зайняли частину Курської області?
Ну ось, будь ласка, яких ще треба показово перетнути червоних ліній, щоб ви нарешті набралися сміливості вчинити очевидно єдиноправильні дії?!
Українці прагнули й прагнуть у ЄС і НАТО, бо ми віримо в силу демократії, у силу цінностей, які є спільними для вас і для нас.
Але поки ви витрачаєте місяці й роки на погодження якогось пункту допомоги Україні, ми втрачаємо найкращих людей. Поки ви боїтесь ескалації, нас убивають іранською та північнокорейською зброєю.
Якщо ви не адаптуєтеся до реалій сьогодення, ви не стягнете цей марафон.
Якщо не зараз змінювати протоколи прийняття рішень, то коли?
Росіяни перестають боятися НАТО. Це поганий сигнал для блоку і для колективного Заходу. Але ще гірше буде, коли у вас розчаруються українці.
Якщо ви й далі будете показувати слабкість, нерішучість, несвоєчасність, то це закінчиться погано і для вас, і для нас.
Тому ворушіться! Змінюйтеся й адаптуйтеся!
Бо якщо впадемо ми, то вас захистити буде нікому. Ну або поки будуть прийняті рішення, то Росія сформує "варшавський блок 2.0".
Джерело: Сергій Притула / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
