+5 Київ
Пам'яті загиблим із мого рідного Мотижина.
27 лютого, Мотижин окуповано... У нашій хаті шестеро людей, бо забрали до себе родину, будинок якої розбомбили. На всіх одна буханка хліба. Я дивлюсь у плетений кошик, де тримаємо хліб, і розумію, що цього надовго не вистачить.
Я зателефонував Ігорю Сухенку, своєму однокласнику і чоловікові старости села – Олі Сухенко. Ми зустрілися, обговорили ситуацію. І вже за 2,5 тижня Ігорю вдалося налагодити доставку хліба. Оля Сухенко передала нам два батони і радісно сказала: "Усе, тепер село буде із хлібом".
28 лютого у Мотижині не стало електрики, бо перебили високовольтні дроти і почали здихати всі мобілки. З'явилися нові проблеми – відсутність зв'язку, холод та приготування їжі. Доводилося щодня топити піч, щоб не замерзнути і щось у чавуні приготувати. Температура в будинку не піднімалася вище за +12 °C. Дров було лише на тиждень. Але й тут на допомогу прийшов Ігор Сухенко. Швидко організував доставку у двір трьох кубів дров. Вони нас рятували у найхолодніші дні.
Ми з Ігорем часто бачилися, уникали спілкування телефоном, це було небезпечно. Вороги постійно забирали у населення мобілки і перевіряли їх. З телефонів ми вичищали все, що можна, і ховали їх.
Ігоря Сухенка непокоїла моя присутність у Мотижині. "Не висовуйся, прошу, якщо дізнаються, хто ти, і схоплять, то буде проблема у всього села", – повторював він весь час.
У нас є генератор, так Ігор якось привіз 10 літрів пального, аби ми могли зарядити всі телефони. Завдяки кільком дзвінкам вдалося дивом вивезти родину, яка жила у нас, до Києва.
Великою проблемою кілька днів поспіль були пожежі на полях, горіла суха трава і підходила до будинків. Ми гасили полум'я годинами... Іноді зупиняли його на порозі...
Уранці 23 березня я знову зустрівся з Ігорем і передав йому ящик із медикаментами, бо його син Сашко займався розподілом та доставкою ліків у селі. Він і для моєї мами привозив таблетки. Ми домовилися з Ігорем, що вони з родиною наступної ночі заночують уже в нашому домі. Чому? На той момент нашу хату обшукали російські військові... Значить, до нас вони б уже не прийшли...
Але ввечері не прийшли до нас Оля, Ігор і Сашко Сухенки… Зв'язку з ним уже не було.
Велика подяка світлим людям! Вічна пам'ять усім загиблим!
Я вижив. Мені нестерпно боляче.
Днями односельці мене шукали у тій ямі.
Лелеки цього року не прилетіли... Велика біда в рідному селі...
Джерело: Роман Безсмертний / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
