До полону в моїй телефонній книзі було 2000 номерів. Писали мені листи і приїжджали у РФ на суди – шестеро G

Останні два роки свого життя, після того як вирвалася з російського полону, іноді зустрічаю людей, із якими була знайома на минулих етапах життя. Саме так – на минулих етапах. Оскільки життя з початком війни особисто для мене розділилася на "до" і "після"...

Люди, яких я колись знала, випадково зустрівши мене на вулиці, дуже часто поводяться запанібрата і здивовано обурюються, коли я їх не впізнаю і не пам'ятаю. Особливо ті, хто нагадує мені, що я з ними служила в тих чи інших підрозділах.

"Надюхо! Що в тебе з пам'яттю сталося?!" – запитують айдарівці, або льотчики, або десантники... І, звичайно ж, думають, що відтоді, як я стала народним депутатом України, я одягла "корону"!

А якби мені довелося відсидіти всі 22 роки в російських концтаборах, як про це мріяли в Кремлі, і я б не стала народним депутатом України, ви б теж підійшли до мене, коли мені вже виповнилося б 60 років, і запитали, що в мене з пам'яттю сталося?

Так, із пам'яттю сталося! Від сильних ударів по голові пам'ять іноді втрачають. А в Росії мене по голівці не гладили...

Так, я вас не пам'ятаю. Й іноді із труднощами можу згадати, зіставивши зовнішність, час, місце події, де і коли я могла вас знати. Імен майже взагалі не згадую.

А чому я повинна вас пам'ятати? Ви були мені вірними друзями? Чи, може, хоча б небайдужими приятелями? Якщо так, то, коли я потрапила в біду і просиділа два роки в російському полоні, ви б якось проявили себе. Написали листа у в'язницю чи допомогли моїй мамі і сестрі боротися за моє звільнення, вийшовши на акцію протесту. Не потрібно було багато, не потрібно грошей, просто за два роки дати про себе якось знати...

До полону в моїй телефонній книзі було 2000 номерів. До всіх цих людей у мене було доброзичливе ставлення. Більшу частину з них я вважала своїми друзями. За час мого полону написали мені листи і приїхали до мене на суди у РФ із двох тисяч шість осіб. Це все поставило на свої місця...

Я не дорікаю, не засуджую, не ображаюсь і не шкодую. Просто я вас щиро не пам'ятаю і не згадаю, а якщо напружу пам'ять і згадаю, то так і забуду...

Я не одягнула "корони" і ніколи не одягну. Просто я знаю, кому і за що я вдячна. І цих людей я буду завжди пам'ятати! А з рештою дороги просто розійшлися...

P.S. Усім тим, кого я не знала в попередньому житті, але хто мене щиро і безкорисливо підтримував чи досі продовжує підтримувати, – я дякую від усієї щирої душі!

Але ті незнайомі мені люди, які з незадоволенням висловлюють мені при зустрічі, як вони сильно мене підтримували і на площі виходили, а я їм мало за це подякувала – ці люди ніколи не підтримували мене щиро, а просто "віддавали данину політичній моді". Що ж... Я їм теж дякую за підтримку. Але знати їх ніколи не буду.

Джерело: "ГОРДОН"