+10 Київ
А тепер прикиньте, як йому. Заглядати у вічі кожному, хто ставить на стіл тарілку з супом. Гадати, чи не змастив хтось ложку або білизну безбарвною гидотою, що раніше призначалася Навальному. Думати, чи не заступив у нічну охорону чоловік на прізвище, скажімо, Зубов. У кожному військовому, що наближається, бачити полковника Штауффенберга...
Знати, що весь список Forbes хоче твоєї смерті, причому російський Forbes за багаторічні приниження –смерті якомога боліснішої. Знати, що твоєї смерті (і якнайшвидшої) хоче і весь світ. Здогадуватися, що твоє існування – великий геморой навіть для твоїх дітей. Що бути твоїм близьким принизливо, та вже й небезпечно.
Розуміти, що тобі тепер не буде на землі ріднішого місця, ніж бункер в Алтаї. Що ти вже під землею, по суті? Що давно набридлий Шойгу теж може здати одного разу, коли припече по-справжньому. Що тобою мріє розплатитися зі світом уся ця покірна Рада безпеки. Що щури втечуть з корабля ось-ось... уже побігли, постукуючи хвостиками твоїх банківських реквізитів. Що попереду у тебе – клітка або див. вище.
І немає за душею нічого, що окупало б страждання: ні ідей, ні принципів, нічого. Що ти просто хотів солодко жити – і сам не зрозумів, як усе це сталося. Коли ти зайшов у диявольську пастку влади, з якої немає виходу... І хочеться прокинутися у Дрездені – молодим і з пивком у руках, а прокидаєшся з обірваним старим серцем усе там же, в бункері.
Прикиньте все це – і пошкодуйте його по-людськи.
А наступної секунди зрозумійте нарешті, що віддати команду про ядерний удар у такій ситуації – це зовсім не страшно.
Джерело: Виктор Шендерович / Facebook
