Війна затягується, союзники підводять, ворог не закінчується, але ми відчуваємо сильну надію. Втратити її – програти все

1990-ті роки проти 2020-х років.

Часто згадую 90-ті й думаю: гірше вже сьогодні чи ще ні? З формальної точки зору набагато гірше сьогодні. Тоді відключали світло на дві – шість годин, але не більше, зараз і 17 – нормально. Тоді не було війни, не було мільйонів біженців, зруйнованого житла, діти не вчилися під обстрілами і не бігали в укриття під тривогу. З іншого боку, тоді теж проблем не бракувало: нестача продуктів, купони, інфляція, черги на все.

І хоча досить очевидно, що зараз значно гірше, у мене немає такого внутрішнього відчуття. По відчуттях усе навпаки. Я намагався зрозуміти, чому так, і ось чому.

Окрім матеріальних проблем, кожен із нас ще переживає емоційні. Так от, по відчуттях тоді емоційне сприйняття всього, що відбувалося, було значно гіршим, ніж сьогодні.

90-ті були крахом цінностей. Ми не знали, куди йдемо, що з нами буде, що правильно. Ми відчували пригнічення та приниження від того, що відбувалося. Страх перед майбутнім, невпевненість і розгубленість – це були риси епохи. Утім, найбільшою емоційною проблемою того часу для мене була відсутність надії.

Натомість сьогодні ми маємо всі відповіді. Ми знаємо, що в усьому винен хворий Путін, ми знаємо, що боремося за своє європейське майбутнє і право визначати своє життя. Ми знаємо, що все, що відбувається навколо нас, є боротьбою. І хай ми платимо значну ціну, війна затягується, союзники підводять, а ворог, таке враження, що не закінчується, сьогодні в нас усе ще зберігається сильна надія. Надія на перемогу, на нове європейське життя.

Втратити цю надію – програти все.

Джерело: Політика Андрусіва / Telegram

Опубліковано з особистого дозволу автора