+5 Київ
Сьогодні вночі я була всередині смерті, інакше цього не назвати.
Я лежала в ліжку, поруч, як зазвичай, прилаштувався спати наш пес, а навколо біснувалася смерть.
Вона була невидима, але чутна.
Вона наближалася, потім відступала, потім наближалася знову.
Я не розуміла, далеко вона чи близько.
Навколо була чорна ніч, із якої зненацька з'являлися звуки смерті.
То були кулеметні черги.
Потім поодинокі постріли.
Потім черги знову.
Потім гуркіт такий, наче пекло розверзлося зовсім поруч.
Потім повідомлення, що весь лівий берег без світла, і я намагалася це уявити собі в чорну ніч, і виходило, що лівий берег зник у пащі смерті – ну тобто якщо вискочити з дому, добігти, доповзти з останніх сил до Дніпра – то далі буде бігти й повзти нікуди, бо далі, на тому боці, узагалі нічого немає, навіть безповітряного простору. Так мені в моєму жаху здавалося.
Я лежала, втиснувшись у подушку, ніби раптом скам'яніла, і не могла поворухнутися.
І цієї миті десь зовсім поряд за вікном – ну принаймні таке було в мене відчуття, що поряд, приблизно на відстані витягнутої руки – пролетіла дроносмерть.
Цей нелюдський неживий металевий звук дрона, що летить, не забуде кожен, хто бодай раз його чув.
Потім стало дуже-дуже тихо.
І тут пес, який спав поруч зі мною, раптово розплющив очі, широко позіхнув, лизнув мене якось із розумінням, типу, мамо, не дрейф, і заснув знову.
І навіювання смерті пішло.
Точніше, відповзло кудись до наступного разу.
Джерело: Victoria Ivleva / Facebook
