+30 Київ
Уже вдосвіта 24 лютого до клубу почали сходитися чоловіки. Хто із чим. Хто з мисливською рушницею, хто з вилами, хто просто з палицею. Формували власну територіальну оборону, склали графіки чергувань. Над клубом низько, із жахливим виттям, пролетіло два МіГ…
– Наші?
– Наші!
На в'їздах до села натягли трактором бетонних плит, поставили блокпости.
– Документи!
– Та які документи, Миколо? Це ж я!
– Документи, кажу…
Усе суворо, усе по-справжньому!
Біля Золотоноші ППО збила російський винищувач, льотчик катапультувався. Шукали всім селом цілу ніч, доки таки не піймали. Сусідка, яка донедавна стиха торгувала самогоном, наробила пляшок із запалювальною сумішшю. На вулиці хлопці варили протитанкові їжаки із труб і рейок. Українське село сприйняло війну серйозно. Як свою персональну війну, окрім усього.
Ми думали, село – це просто село. А з'ясувалося, що село – це Україна. Це не тільки колядки й щедрівки, затяжні жіночі пісні в надвечір'ї чи вареники із сиром і сметаною, не лише Івана-Купала і голос зозулі в лісі. Не сама тільки краса. Село – це сила! Сила України.
Усі оці села Центральної, Наддніпрянської України – це здебільшого колишні полкові козацькі села. Переяславський, Іркліївський, Кропивнянський, Чигиринський, Уманський, Канівський полки… Тут не знали кріпацтва, не визнавали ярма. Тут жили вільні й горді люди. Козаки, воїни.
Усі думали, що давно минули ті часи, бо скільки років пройшло, скільки спливло часу. "Були колись козаками, та більше не будем", – писав Тарас. Але не минулося, не пройшло, не згубилося. Десь воно спало, десь воно дрімало глибоко в земних надрах, десь воно було зачаєне й тихе, але – живе! Єство справжньої селянської України! І коли стало треба, то чи не за одну мить згадали люди, "хто ми є і чиї ми діти"… Постали раптом і сила, і воля. Бо село – це не просто сума людських душ. Воно й саме по собі – істота. Із власним характером, власним норовом, зі своєю власною окремою долею. Така "метафізика" українського села.
Тоталітарний, російський, імперський режими чи то несвідомо, чи, може, і цілком усвідомлено боялися тієї сили. Відчували. Бачили загрозу. І саме тому ціле століття тривало буквальне знищення українського села. Його духу, його пам'яті, самих його первісних основ. Голодомори, розкуркулення, колективізація, створення радянської кріпосної системи на базі колгоспів. Мільйони вбитих, скалічених, розорених, замучених…
Та й пізніше, коли настали відносно ліберальні часи Хрущова і Брежнєва, українське село годилося зневажати. "Селюк!" – цим усе сказано. Українська мова – то для культурно обмежених людей. Гопак і сало. Ми й самі були великою мірою такі, що там уже казати.
І то є велике і неймовірне диво, що в цих імперських залізних лабетах українське село вціліло і вижило, збереглося, не загинуло. Село українське встало із власних руїн, аби нагадати самому собі про свою силу і свою місію – бути серцем і душею вільної України!
Біля того ж таки сільського клубу стоїть три пам'ятники. Перший – це колишній пам'ятник Леніну, але вже без Леніна. Сам тільки п'єдестал і лишився. А на п'єдесталі написано: "Героям Майдану слава!" Трохи далі – кам'яний хрест: "Жертвам Голодомору". І ще далі – найсвіжіший, найновіший: стенд зі світлинами загиблих уже на цій новій війні жителів громади. Багато вже їх. І чи не кожен тиждень з'являються на стенді нові світлини.
Так українське село переживає свою чергову епоху. Бо хай там як, а ці непевні й непрості часи, часи скорботи і тривоги – це ще й часи великого відродження українського села, хоча воно, може, і само того поки не знає й не бачить.
Село плаче і горює, село хоронить своїх героїв, але, боже збав, не впадає у відчай чи розпач. Село працює, село дихає, село живе.
– Я ходила до попа, бо віск скінчився, немає із чого окопні свічки робити, то він дав цілий мішок.
– А ми цілий вечір маскувальну сітку плели, хоч і без "свєту"…
– Я зараз відвезу картоплі й цибулі до школи, там жінки банки закручують хлопцям…
Біля лікарні збирають речі для біженців. У дитсадку жінки готують посилки на фронт. Із долини на гору повільно підіймається похоронна процесія. На щиті… Усіяна дорога квітами. Схиляє голови село. Стає село на коліна. Те українське село, яке поставити на коліна нікому не вдалося.
Майорять над кладовищем синьо-жовті прапори. Там лежать "селюки". Селюки, які стали воїнами, героями. Ті "селюки" України, чиїми зусиллями таки буде неодмінно похована й ця недоімперія віковічного зла, біди й темряви.
Джерело: Телеграф
Опубліковано з особистого дозволу автора
