+5 Київ
Вирішив сьогодні знову це нагадати: Майдан – це віра.
Часто ірраціональна, але врешті – переможна.
Коли в кінці листопада вийшов на головну площу країни, вірив – щось із того вийде. Хоча підстав сподіватися було вкрай мало.
Слабка опозиція, агресивна й упевнена в собі влада, апатична більшість суспільства й злегка стурбований Захід.
Та Україна знов прокинулася, зуміла не просто повторити Помаранчевий майдан, але перевершити його.
Коли вночі 11 грудня стояв на барикаді на Інститутській – вірив: достоїмо до ранку, переможемо. А розум кричав: "Дивися! Тих, хто навпроти, – більше, вони сильніші, їх не спинити".
Спинили.
У "довгу ніч із 18-го на 20 лютого" розум диктував необхідність відійти, щоб мати сили потім повернутися. І ми почали готуватися до життя після поразки – обмінювалися контактами на Західній і Центральній Україні, домовлялися про місця майбутніх зустрічей, готувалися розгортати підпілля.
А віра змусила лишитися на Майдані, зустріти сонце вранці 19 лютого разом із кількома сотнями шаленців, яких так і не посунули.
Побачити накритих закривавленими прапорами наступного ранку й натовп живих і свіжих, які, ідучи Прорізною, питали: "Де тут Майдан?"
Тому пам'ятаймо про Майдан, бо це про віру й перемогу і про віру в перемогу, які потрібні нині не менше, як 12 років тому.
Джерело: Володимир В'ятрович / Facebook
Опубліковано з особистого дозволу автора
