"Усе своє життя я в трьох словах можу описати – Рух до України". Останній текст Івана Драча G

Усе своє життя я в трьох словах можу описати — Рух до України. Пам'ятаю, як у 1980-якомусь році в мій кабінет першого секретаря Київської письменницької організації двоє людей у супроводі цілого сонму увійшли – делегація Інституту математики і заводу "Ленінська кузня". Вчені і робітники мене переконували: "Іди, веди нас, досить у кабінетах сидіти!" – а тепер мені часто нестерпно боляче стає, коли згадую, що до створення держави або псевдодержави причетний, яка іноді страшним монстром цивілізованого світу стає. Занепокоєння на кожен день і кожну безсонну ніч вистачає.

Історичними аналогіями себе втішаю: якщо вірити історикам, не може вціліти на вибоїнах історії народ, якому співати нема про що. Так, у свій час Велика Ассирійська держава після першої ж поразки розпался, тому що нічого, крім культу військової доблесті, грубої сили солдата, в ассирійців за душею не було, а народи, які про красу і материнську любов, про рідну землю і селянську працю — про все, що їх оточує, співали – століття гноблення переносили і знову піднімалися. Приклад великої співочої нації для мене — італійці: від Данте і Леонардо да Вінчі, від основ цивілізації — до прекрасної пісенної культури сучасності.

Українці співали, співають і будуть співати, і значить, майбутнє у нашої країни є, але більше б мені мріялося, щоби в основу українського буття настанови Григорія Сковороди лягли, щоби не тільки шевченківська стихія українську душу накрила, щоби тривоги сучасного світу більше на філософські основи спиралися. Без сучасного Вернадського Україні не прожити.

Постійно присутня війна українські пісню і душу коригує, через квоти на телебаченні і радіо, заборони на ввезення книг із Росії культура знічується. Нічого не поробиш: вони — потреба часу. Не ми цю кашу заварили, з якої, як вибиратися, не знаємо. Раніше, буваючи в Москві, я моїми книжковими точками пробігав, додому пачку нових книг привозив, і тепер мені цього бракує. Довгий час навіть відсутність телеканалу "Дождь" не міг переносити – все одно відчуваю, як ціла лавина сучасної інформації поза мною.

Без книг я не можу, мені кожен день потрібно чути дихання цих величезних дихаючих вулканів чути. На жаль, епохи, в яку людство вступає, літературоцентричної, як та, в якій довелося народитися і жити мені, не буде. Нинішню якою-небудь комп'ютерною, смартфонною назвуть, але книга — це фундамент нашого руху, і прикро, що нинішня молодь захоплення літературою не поділяє, ось і онука від комп'ютера не відірвеш. Давайте все зробимо для того, щоби молоді люди від життя не відгородилися, відторгнутими (хотів написати: недоторканими) не стали – ця секта добра не принесе нікому.

Сьогодні, в наш пронизаний комерцією час, голос поета лише в камерних аудиторіях звучить, і це як реальність я приймаю: для мене головне, щоби писати мені хотілося. Я завжди бути незалежним від читача і слухача намагався, в поезії головне — суверенність, але люди, що б там не говорили, в поетичному слові мають потребу. Мені доводилося в заповнених читачами аудиторіях бувати, де Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Андрухович виступали. Це, звичайно, не стадіони, на яких колись виступали Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський, Дмитро Павличко, Віталій Коротич або Борис Олійник, але вражає...

Для мене програма "ГОРДОН" — це такий фантастичний мегафон, який дозволяє до мільйонів наших сучасників у країні і за кордоном звернутися, до їх очей і вух дотягнутися, і немає інструменту кращого в наш час. Я дуже радий, що до створення цієї програми причетний, що одним із її учасників став.

Телевізор я не часто дивлюся, але програму Дмитра Гордона намагаюся не пропускати. Його запитання завжди несподівані і цікаві, його, як зараз кажуть, меседжі до різних аудиторій адресовані, і навіть його поворот від інтелектуальної еліти нації до політиків, які найчастіше на еліту не тягнуть, мене не збентежив. Вже які ми є, а цікавих людей у будь-якій сфері можна знайти.

Я часто дивлюся, як Дмитро від одного співрозмовника до іншого, з однієї проблеми на іншу перестрибує, і думаю: що наступного разу він придумає, чим здивує? – завтра ж знову виступати треба і, звичайно ж, перед публікою таким же розумним і спритним постати. Гордон — це його фірмовий прийом! — з того, що всім зрозуміло, не вдаряти намагається, постійно нові, незаяложені повороти шукає. Вчитися б усьому цьому! Мені його спритність і сміливість подобаються!

Сподіваюся, нова книга Дмитра Гордона хоч почасти вгамує книжковий голод таких книголюбів, як я, допоможе... Автору і всім його читачам бажаю цю свару пережити і миру і світлу радіти.