+1 Київ
Коли я виграв у 17 років у чоловіків віком 30+, які вже 10 років присвятили цьому спорту, зрозумів, що потрібно в цьому напрямку працювати
– Олексію, доброго вечора! Я вас вітаю. Мені дуже цікаво з вами поспілкуватися, тому що не кожного дня випадає можливість спілкуватися з найсильнішою людиною світу. По-перше, я гордий із того, що саме українець у 2020 році став найсильнішою людиною світу. Як ви до цього дійшли? Що ви для цього робили? Як ви жили? Тож почнемо з початку. Ви народилися в Києві в 1996 році?
– Доброго вечора! Так, усе вірно. У Києві народився й, по суті, усе життя живу в Києві.
– Чим займалися ваші батьки? Хто вони за фахом?
– Мама була фінансисткою в МВС, а батько – приватним підприємцем.
– У вас у родині були коли-небудь люди такої богатирської сили?
– Може, не такої, як я, але дідусь був досить кріпкий. І в цілому він мене влюбив у цей спорт. Він із дитинства мене брав на змагання. Він був головним технічним інженером "Богатирських ігор" із 2002 року. І все, що з металу, він робив. Його запрошували як головного спеціаліста на змагання. І він нас, звичайно, із братом брав.
– Коли ви в дитинстві зрозуміли, що вам подобається залізо і що вам подобається взагалі бути сильним? Ви пам'ятаєте, скільки вам років було?
– Із шести років, бо перше змагання я побачив у шість років. Усе обладнання було в дідуся у дворі. І я мав можливість…
– У вас приватний будинок?
– Приватний будинок і територія. Там дідусь це все й робив. І богатирі того часу якраз там тренувалися. Я міг дивитися за цим. Коли вони всі виїжджали, і я там трошки щось підіймав. Відра з водою носив, ще якісь штуки. Цікаво було в дитинстві.
– Що ви підіймали?
– Та що я міг підіймати в шість – вісім років? Це гриф, якісь 20 кг – і то було супертяжко.
– У шість років – 20 кг?
– Так це ж мало, по суті. Але на той час для мене це було тяжко. У нас була компанія. Усі дивилися "Богатирські ігри", усі фанатіли. Ми подивимося телевізор – і пішли тренуватися. Хлопці старші, я наймолодший був – і старався, тягнувся за ними.
– Коли ви зрозуміли остаточно, що хочете присвятити себе стронгменству?
– Це було в 17 років, після третіх змагань у моїй кар’єрі. Я спочатку прийшов до свого першого тренера Михайла Гераскевича й хотів зробити якийсь документ, що я спортсмен. Я вже був великий, але однолітки і друзі питали: "А хто ти у спорті?" А я, по суті, ніхто. І мене це зачепило. Думаю, треба якогось кандидата в майстри спорту зробити. Я вже тоді жав на майстра спорту. І думав, що потрібно зробити. Коли я виграв у 17 років у чоловіків віком 30+, які вже 10 років присвятили цьому спорту, зрозумів, що тут щось є, потрібно в цьому напрямку працювати – і буде набагато краще.
– Ви сказали: "Я вже був великим". А зараз який у вас зріст і вага?
– 186 см і 140 кг.
– Важко з такою вагою? Це суцільні м'язи?
– Ні, звичайно, як і у всіх людей: кістки, жир, м’ясо – усе є. Здебільшого так. Але, дійсно, м’язи. Порівняно зі звичайними людьми й узагалі зі спортсменами мого спорту, м’язи в мене достатньо плотні. Я не виглядаю на 140 кг. Багато людей помиляються, коли бачать мене. Думають, що я маленький, а насправді 140 кг є.
– Зрозуміло, що ви шалено тренуєтеся, щоб були такі м'язи. Але ви щось колете собі чи ні? Добавки їсте?
– Добавки, звичайно, ми всі їмо, бо це ж здоров’я спортсмена, це нормально. Що колемо? На це питання відповім так: усе, що не знайшли, – то вітаміни. А в нас ніхто нічого не перевіряє. У нашому спорті немає ніякого допінгу – перевіряють тільки на наркотичні препарати. Бо були випадки в нашій історії.
– Українське сало їсте?
– Їм, звичайно. Але рідко...
– Так і кажіть: на салі м'язи такі в мене!
– Сало – сила, спорт – могила.
– Добре. Що ви взагалі їсте?
– У цілому – як звичайні люди, тільки набагато більше. І стараюся їсти більше м’яса.
– Яке м'ясо?
– Що дружина дасть, то й моє. Зазвичай це курятина, вона найпростіша для травлення. Але, звичайно, і свинину, і яловичину люблю. Як приготує, так і їм.
– Ви сказали, що їсте більше, ніж інші. На сніданок що їсте?
– Сьогодні в мене було сім яєць і 140 г сухої вівсянки. Овочі ми не рахуємо.
– На обід?
– У мене другий сніданок ще є.
– А то й третій!
– Було таке в мене, що до 12 разів на день їв.
– Другий сніданок.
– Грамів 200 м’яса, 200 г гарніру, це може бути рис, гречка, грамів 200 овочів. Зараз овочів, слава богу, вистачає.
– Вам дружина готує?
– Так, зараз дружина готує. Я їй дуже вдячний, усе супер.
– Я думаю, вона вас дуже любить. Готувати кожного дня – це треба любити чоловіка сильно.
– Так і є.
– Обід.
– Усе те саме, але м’яса більше. Тобто сніданок я умовно рахую за коефіцієнтом 1, а обід – уже х2. Тобто їм під 400 г м’яса і 400 г гарніру.
– Борщ?
– Я люблю борщ. Але це для задоволення. Багато чогось корисного для спорту там немає. Краще з’їсти м’яса з гарніром.
– Другий обід у вас є?
– Зараз уже немає. Раніше був. Зараз трошки тяжче їсти стає.
– Що далі?
– Риба перед тренуванням, гарніру грамів 150–200, овочі і якийсь гейнер, тобто вуглеводно-білковий коктейль. Тренування йде години три-чотири. Після цього – знову протеїн, гейнер. Додому приїжджаєш – і вже обід: грамів 400 м’яса. А на вечір уже чисто білок, салат і небагато гарніру. Тобто 8–10 білків, небагато жовтків, бо на ніч уже не дуже гарно це їсти. Ось так.
– І вже безпосередньо перед сном ви їсте ще?
– Буває. Я творог люблю. Буває, запіканки якісь дружина готує. У творозі є казеїн. Це білок, який довго засвоюється й розщепляється. Це нічний протеїн.
– Олександр Усик казав мені, що коли він тренується перед боями, випиває щодня 6 л води. Скільки води щодня випиваєте ви?
– З водним балансом у мене не супер, але п’ять. Я думаю, у тренувальні дні п’ять точно є.
– П’ять літрів?
– П’ять літрів.
– Ви тренуєтеся щодня чи ні?
– Раніше тренувався щодня. А зараз уже прийшов до того, що організм за 10 років без відпочинку потребує меншого навантаження.
– Треба відпочивати між тренуваннями.
– Відпочивати, звичайно. Психологічно вже тяжко. Я зменшую об’єми тренування й відпочинок додаю. Бо раніше тренувалися дуже багато: до 12 тренувань на тиждень, до трьох на день. І це було дійсно тяжко. Зараз уже я на ці відео дивлюся в YouTube і думаю: "Ого, хлопець, ну ти давав, звісно! Молодчинка". Зараз це тяжче.
– Скільки разів на день ви тренуєтеся?
– На тиждень тренуюся я десь у середньому пʼять-шість разів.
– Ваше тренування – три години?
– Вони різні. Є зі стронгменівським обладнанням. Це три-чотири години, по-різному. Мій рекорд – це вісім із половиною. Це було дуже тяжко, я такого не хочу більше повторювати. Але буває так, що півтори-дві години. Я у звичайному залі можу потренуватися – це в мене релакс-тренування.
– Скільки ви віджимаєтеся від полу?
– Місяць-півтора тому робив 65 разів.
Можливо, будете сміятися, але зараз їжджу на Hyundai Sonata. Я можу собі дозволити іншу машину, але краще я зроблю стабільний дохід цими грошима, ніж буду кататися на якійсь класній машині
– 65? А скільки ви підтягуєтеся?
– Найкращий мій результат – 33.
– З такою вагою 33 рази?
– Уже трошки набрав після того. Зараз, думаю, 15 точно зроблю. До 20 можу постаратися...
– Що ви робите на тренуванні? Ви працюєте із залізом чи зі своєю вагою?
– Обов’язково із залізом. Зі своєю вагою – ми потім не будемо нічого підіймати, якщо працюємо зі своєю вагою. Розминаємося – і по програмі. Наприклад, логліфт – це колода. Я візьму класичні вправи...
– У вас тренер є?
– Уже тренуюся сам, є досвід. Настільки його хватає, що достатньо самому тренуватися. Умовно, у мене є логліфт. Робочих підходів у мене три-чотири, але дійти до робочої ваги – це ще достатньо довгий час. Тому що перша вага – 80 кг, і по 20 кг "шагаєш". Поки дійдеш до 180, то п’ять підходів потрібно зробити. Потім ще три робочі. Туди ж додаємо цю групу м’язів. Це може бути жим лежачи під кутом. Потім бігова вправа. "Коромисло" або "фермер". Беремо "коромисло", 100 кг – і туди докидаєш помалу. Шаг може бути, приміром, 50 кг. І так добираєш до 400 кг. Потрібно три підходи хоча б зробити по 10–20 м. І це нормальне тренування. Після цього трошки попригав, позапригував на козла або ще щось придумав. Можна побігати, порозтягуватися. І візьмемо третю класичну вправу. Це кулі. Обмазується повністю тут клеєм, долоні, щоб його можна було захватити. Він називається "такі". Він як віск для депіляції. Коли я мало заробляв і було мало грошей, то ми використовували якраз віск для депіляції. І підходив нормально. Зараз використовую клей. Найлегша куля – 100 кг. Останнє тренування було 220. І кожна куля по 20 кг крок. Два-три підходи з 220-ю кулею зробив – і можна відпочивати.
– Найсильніша людина світу. Які нормативи треба для цього зробити?
– Немає нормативів узагалі. Це змагання. Потрібно набрати найбільшу кількість балів на тих змаганнях. А що ти будеш робити – це вже залежить від вправ. Вони міняються кожен рік. Кожен рік треба адаптовуватися під нові вправи, нових суперників. І в цьому найбільша для мене цікавість цього спорту. Ти не робиш однаково нічого: завжди щось міняють. Якщо спортсмени трошки застоялися, вони видумують нову праву. І ми мучимося з нею.
– Коли ви стали найсильнішою людиною світу у 2020 році, що ви робили? Де відбувався чемпіонат?
– В Америці. Чотири дні змагань. Перші два дні – кваліфікація по три вправи. Естафета погрузки якихось предметів. Це можуть бути мішки, бочки, наковальня, якір, колесо й тому подібне. П’ять предметів грузимо. Супертяжко! Потрібно дуже швидко орієнтуватися у просторі, швидко підіймати, швидко бігати з вагою. Багато людей на цій вправі падає, тому що вага перед собою, спішиш, не встигаєш за тою вагою й падаєш на живіт. Таке також буває. Естафета була, дамбл. Це гантель 100 кг на кількість разів. Я також виграв.
– І ви підняли 100 кг гантель?
– Мені для перемоги було достатньо сім разів підняти. У моїй групі найкращий результат був п’ять разів. Я підняв сім, бо я цю вправу люблю й мені легко її робити. У мене є декілька рекордів світу в цій вправі. Мені нескладно її робити. Тож я для радості фанатів зробив трошки більше.
– Так, гантелі. Далі?
– Вправа наступна – це "фермерська прогулянка". У руку по 150 кг – і несеш, як чемодани.
– У кожну руку?
– У кожну руку по 150 кг. Відрізок 20 м – несеш як можна далі. Проніс 20, розвернувся, підняв, поніс знову. І можна ставити тільки за лінією. Якщо поставив у проміжку, де не можна ставити, – вибуваєш.
– Тобто 300 кг у руках – і ви йдете собі?
– Так. Результат був біля 50 м. Цього також було достатньо, щоб виграти. Але я пам’ятаю, що із цим результатом я виграв серед 30 учасників. Далі – присідання. Було 320 чи 315 кг.
– Скільки ви присіли?
– 11 разів. 12-й треба було присісти, але я не почув, що мені кричали, бо вже у вухах усе позакладало. Але міг зробити. Але мені, по суті, воно не грало ролі. Присів 11 разів.
– І не лише присіли, а ще й привстали.
– Даже не привстав, а повністю встав.
– Ще?
– Естафета логліфтів. Ми підіймаємо колоду вагою від 120 до 180 кг, хто найшвидше підніме п’ять колод, той і виграв. Далі – кулі. Перша куля – 120, остання – 200 кг. П’ять куль – хто швидше підіймає, той виграє. Далі був трекпул. Ми тягнули два монстр-траки в жорсткій зчіпці. Було дуже погано після цієї вправи. Я не був адаптований до таких вправ, до таких ваг. Коли так багато й тяжко працюєш, часто після вправи нудота дуже сильна.
– Скільки метрів протягнули?
– Усю дистанцію. 20 м.
– Ви сказали "нудота". Іноді паморочиться і втрачаєш свідомість?
– Буває, усе біле, нічого не чуєш.
– Мухи якісь перед очима – буває таке?
– Зірочки літають.
– Спина болить у вас у житті повсякденному?
– Перші п’ять хвилин, коли прокидаюся, буває, болить. А так, у цілому, ні.
– Ви думаєте про те, коли вже не будете займатися активним спортом, а наслідки можуть вам заважати в повсякденному житті?
– Я не завжди в такій вазі. Я, звичайно, чищу свій організм, відпочиваю, скидаю нагрузку. Я себе почуваю, коли менше тренуюся, прекрасно. І в мене нічого не болить. Спина не болить, коліна не болять. Сплю класно. І я б із задоволенням набагато менше їв. Це просто моя робота.
– Знову про повсякденщину. Автівка. У якій автівці ви їздите?
– Може, будете сміятися. Hyundai Sonata.
– Так, буду сміятися. Як ви туди входите?
– Це достатньо велика машина. У мене до війни був Mercedes. До повномасштабного також купив три машини в таксі. Трошки заробляв, вкладав гроші зі змагань, щоб було простіше жити й не думати про завтрашній день. Але почалася війна – і весь бізнес пішов коту під хвіст. Продав Mercedes, продав дві машини. І залишилася одна. Я можу собі дозволити іншу машину, але краще я зроблю собі стабільний дохід цими грошима, буду заробляти, аніж буду кататися на якійсь класній машині.
– У літаку як ви вміщувалися в сидіння?
– Я завжди брав у середині місця, щоб я міг трошки випасти в середину. Звичайно, незручно. Ногам місця мало, плечам місця мало. Тебе візочки завжди пхають, стюардеси. Ну а як? Така робота. Їду на роботу, на заробітки. Усе нормально.
– Давайте спробую вгадати. Дружина у вас мініатюрна?
– Так.
– Був такий великий радянський дворазовий олімпійський чемпіон у надважкій вазі у важкій атлетиці Василь Іванович Алєксєєв. У нього дружина була Олімпіада Іванівна, і вона була мініатюрною. Він – ось такий велетень. Він при мені з’їдав дві курки на обід. Велетень, а дружина – маленька, худенька.
– У всьому на планеті й у природі повинен бути баланс.
– Ви про гроші заговорили. Щоб займатися таким видом спорту, треба мати гроші: на їжу, на препарати, на відновлення. Де ви брали гроші, коли готувалися до своїх рекордів?
– До рекордів ще далеко. Спочатку потрібно потренуватися – і на це гроші також потрібні. Мені пощастило. Тому як мій батько був приватним підприємцем, він займався перевозкою лісу, у нас у будинку великий гараж. У 2008 році машина попала в аварію, бізнес закрився. Гараж залишився – його взяв в оренду однокласник моїх батьків. Якраз я в нього працював. Ми займалися продажем тканини оптово з Китаю. Мені дуже пощастило з тим, що з мене не вимагали, щоб я був з 8.00 до 18.00 на роботі. Я міг спокійно об 11.00 прокинутися, попрацювати, о 18.00 піти на тренування. І в мене була пристойна зарплата, щоб я міг тренуватися й жити нормально.
– Згодом на спорті ви змогли заробити якісь гроші?
– Це почалося, коли я вийшов на про-рівень. Перші два змагання, які я виграв – це "Арнольд Бразилія" й "Арнольд Африка". Заробив $20 тис. і купив собі машину, і дуже радів цьому.
– Потім пішло більше?
– Потім уже починаємо розуміти, що я можу змагатися із суперсильними людьми на супервисокому рівні. До того в мене такого уявлення не було. Для мене ці люди є й були зірками на той час. А тут приїжджаю – і в них виграю. Це, звичайно, зміна всього в голові. І я дійсно починаю їздити на змагання, починаю заробляти гроші – і трошки міняється мій світогляд.
В Америці ти платиш гроші, і немалі наче, а тобі приносять воду у пластиковому стакані вже з відмітками зубів. Столи ще, мабуть, із 1980 року не мінялися. Американська простота в усьому мені трошки незрозуміла. Усім на все по барабану
– Про кумирів. До вас українським стронгменом був Василь Вірастюк. Чи знайомі ви з ним, чи був він для вас кумиром?
– Звичайно, знайомі. Ми товаришуємо, спілкуємося, один одного із днем народження вітаємо. Коли я виступав в аматорській лізі, завжди бачилися, багато сміялися, проводили час, було класно. Стосовно кумира. У шість – вісім років, дійсно, він був мій кумир. Ми всі хотіли бути схожими на нього. Це було цікаво всім, бо це був Вірастюк.
– Для вас ваш вид спорту – це любов, хобі, те, без чого ви не можете жити?
– Це в першу чергу любов. Я люблю те, чим займаюся. Якби мої базові потреби закривалися, я б займався цим безкоштовно. Чоловіку потрібна самореалізація. І коли я із 2018 року змагаюся на високих рівнях, коли змагаюся з мужиками... У 2020 році мені було 24. Цей спорт більш віковий: 28–35 – це пік чоловічої сили. Коли я з ними змагаюся, розумію, що я хлопчик серед них, але я в них виграю. І, звичайно, це дуже приємно. Це моя самореалізація, і це величезний кайф.
– До скількох років можна займатися на найвищому рівні цим спортом?
– Моя суб’єктивна думка: 42 – потолок.
– Дівчата увагу приділяють вам?
– Зараз уже менше. Зараз уже знають, що я одружений. Раніше було діло.
– Як ви відчуваєте власну популярність? Ви ж і в YouTube представлені, ваші інтерв'ю набирають багато переглядів.
– Нормально. Я відношуся до всіх людей завжди з повагою. Відчуваю популярність просто як увагу, пошану. Люди вдячні за мою роботу й поважають мене. Я їм за це також вдячний, бо для мене один із пунктів... Моя робота, мій успіх, мій приклад може давати людям мотивацію – і це змінює життя. Для мене це супермотивація. Ти впливаєш на життя людей – це клас.
– Батьки пишаються вами?
– Звичайно. Вони вже звикли до перемог. Але пишаються, люблять. Дідуся згадують… Був би дідусь, то хотів би це побачити. Він помер у день мого вильоту на змагання World Strongest Men, на яких я переміг у 2020 році. Тиждень не дочекався, на жаль.
– А чому помер дідусь?
– Рак.
– Коли ви перемогли, мама плакала?
– Усі плакали. Я не знаю, хто із сім’ї не плакав. Я плакав, як дитина. Як тільки сказали, що я переможець, я одразу подумав про сім’ю. Знаю, що вони чекають зараз, дивляться онлайн-трансляцію, шукають інформацію, що в мене на змаганнях. Відчув цю емоцію – і одразу у сльози. Навіть зараз я говорю... Я можу поплакати від фільму, можу від чужого горя поплакати.
– А від радості?
– Звичайно. Краще плакати від радості.
– Коли лунав гімн України на честь вашої перемоги і прапор України здійнявся, що ви відчували?
– Я ввійшов в історію. Усього масштабу я не розумів… Десь через місяць я почав розуміти, що ж це реально значить для спортивного світу.
– Є в YouTube багато таких номерів, коли люди потяги зубами тягнуть. Ви після закінчення спортивної кар’єри будете це робити?
– Я думаю, це паплюжить мій спорт. Якби я почав робити щось подібне, мене б не зрозуміли люди, які зі мною змагалися і змагаються. Ми ж розуміємо, що там немає прояву сили...
– Трюки.
– По суті, трюки.
– У вас діти є?
– Ні, дітей немає.
– Скільки ви хочете дітей?
– Скільки Бог дасть. Чим більше, тим краще.
– Що б ви передали своїм дітям, окрім, звичайно, сили?
– Я думаю, що прийняття світу, бачення світу й людей. Хотілося б передати інформацію, щоб їх менше в житті обманювали, щоб вони розуміли, хто є хто.
– Ви багато поїздили світом до повномасштабної війни?
– Та й під час війни також їжджу. Скоро буду виїжджати в Америку. Уже паспорт один поміняв, і другий також уже на підході. Це більше 200 поїздок літаком.
– У якій країні світу вам найбільше подобається?
– Як спортсмену чи як людині?
– Як людині.
– На Балі, в Індонезії.
– Сполучені Штати подобаються?
– Там є багато плюсів, але дуже багато мінусів... Те, що для нас є нормою, – там це зовсім інакше. І мені було б некомфортно там жити.
– Що є в Україні такого, чого немає в інших країнах?
– У деяких країнах таке є, але те, що відрізняє нас, – це сервіс у першу чергу. Ти приходиш у ресторан чи кудись, де ти хочеш отримати сервіс, – тобі його надають. Крім державних структур, звичайно. Там свій прикол. В Америці ти платиш гроші, і немалі наче, а тобі приносять воду у пластиковому стакані вже з відмітками зубів. Столи ще, мабуть, із 1980 року не мінялися. Американська простота в усьому мені трошки незрозуміла. Усім на все по барабану.
– У якій країні, якщо не в Україні, ви жили б? На Балі?
– Мені там найкраще, але я б не хотів жити там. Думаю, що це Британія. Там дуже розвинене стронгменство. Там стронгмени введені в культ. Мені комфортний клімат, є можливість заробляти гроші, велика популярність у мого виду спорту. І моя впізнаваність уже там є досить високого рівня. Я думаю, що я б там зміг жити.
– Якщо станеться якась бійка: припустімо, будете ви, борець і боксер – хто переможе?
– Я не вступаю в бійки. Я стараюся максимально їх обходити. Ми ж розуміємо, що людина, яка все життя боролася або била людям у голову в боксі, – це професіонали своєї справи. Звичайно, хто з них переможе, я не знаю, але я програю. Я не навчений цього, звичайно.
– Тобто дратувати Усика ви не будете?
– А чого його дратувати? Ми ж нормальні люди. Усі всіх знають. Ділити нема чого. Когось про щось сварити нема чого.
– Як ви зустріли повномасштабне вторгнення Росії до нашої країни?
– Я виїхав із країни 22 лютого. 23-го я подавався на американську візу в Польщі. 24-го прокидаюся від того, що в мене куча повідомлень, що почалася війна. Я не зрозумів. "Що відбувається? Це не якісь жарти?" Ні, дійсно війна. Я був дуже здивований. Я хотів допомогти максимально. Я використав свій ресурс в Instagram максимально і працював у тому напрямку. Запити люди самі робили. Цей час – це щось особливе. Коли всі люди на чесному слові передають великі гроші, які не сплять дуже-дуже багато годин, щоб зробити справу, щоб урятувати життя наших воїнів. І це багато вартує. І я хотів би, щоб у нас люди залишалися хоча б наполовину такими.
– Уже більш ніж два з половиною роки триває війна, коли закінчиться – один Бог знає. Що ви думаєте про те, що відбувається з нами, з нашою Батьківщиною?
– Це горе нашої країни. Пішла Росія, яка собі чомусь подумала, що вона має право на силу, і ввійшла в суверенну державу з бажанням, з наміром захватити певну територію або всю Україну, якби вона змогла це зробити. Що я із цього приводу думаю? Не знаю. Їх людьми, які вірять у Бога, не назвати точно. Зараз ідентифікувати ворогів стає тяжче. Хто в російській формі – це одне діло, усі це розуміють. Але їх стає більше, й іноді це дуже сильно демотивує. І, звичайно, люди не розуміють, що відбувається.
– Ви з російськими спортсменами коли-небудь змагалися?
– Звичайно. Навіть товаришував до повномасштабної війни. Нас – умовно "русскоговорящих" – було два спортсмени серед усіх. І ми спілкувалися, усе було нормально. Він розумів прекрасно, що Росія зайшла на Донбас. Також спорт відкриває багато дверей, і знайомства в нього також були. Його знайомили з представниками "Единой России" з Донбасу. Він казав: "Я прекрасно розумію, що відбувається. Я воював у 1998 році".
Що б я зробив, якщо б опинився в одній кімнаті з Путіним? Я б на голові довго стрибав
– У Чечні, напевно.
– У Чечні... "Я проти війни 100-відсотково. Тому що надивився, я цього не хочу". Але як люди міняються, коли час підходить і ситуація змінюється? 22-го числа, за два дні до війни, я бачу виступ у нього в Instagram, де він – суддя в гумористичному шоу. А там – "омская молодежь поддерживает решение Владимира Владимировича Путина о присоединении Донбасса". І вони там посміхаються, показують "клас". Я написав йому: "Міша, ви там узагалі головою вдарилися? Як ви можете підтримувати щось у моїй державі? Ви як себе відчуваєте?" Він відмахнувся від цього. І коли війна почалася, звичайно, я написав: "Ви по нас стріляєте, ви наших людей убиваєте". Звичайно, це було з емоціями. Звичайно, це було з багатьма негарними словами. Він мені сказав таку фразу: "Война пройдет. Нужно людьми оставаться". Я не стримався. Я йому сказав: "Не приїжджай на змагання, де я буду, тому що буде великий конфлікт. Воно тобі точно не треба. Тебе із цих змагань пізніше приберуть. Я все зроблю, щоб ви, русаки, не змогли приїжджати". З того часу росіяни не виступають там, де я виступаю. А це найтоповіші змагання. Може, у якихось дворах вони й виступають, але там, де найвищий рівень, – ні. Я постарався, довів, що вони підтримують Путіна і вторгнення. У мене були матеріали, я їх зберігав. Я вважаю, що на 90% моя заслуга, що російські спортсмени в моєму спорті не приїжджають на змагання стронгменів.
– Ви міцний, кремезний чоловік. Якщо б ви опинилися з Путіним в одній кімнаті, ви б змогли його придушити?
– Я б на голові довго стрибав. Якби я з ним попав в одну кімнату, думаю, ще була б його охорона. Але я б героєм залишився в Україні й в усьому світі. Я думаю, що встиг би зробити.
– Що таке щастя, на ваш погляд?
– Щастя, як голод: воно приходить і йде швидко. І те, від чого ми були щасливі ще рік тому, зараз нам щастя може не приносити. Потрібно прогресувати, ставити нові цілі, досягати їх. І, звичайно, щоб усі близькі були здорові, у всіх на все вистачало, була можливість, сили, була голова на плечах. І всі робили те, чим хочуть займатися. Якщо в моїх близьких усе буде в порядку, я зможу їм допомагати, у моїй сім’ї буде все добре – для мене це вже щастя.
– Підійде певний вік – і великий спорт для вас закінчиться. Чим ви будете займатися, уже знаєте?
– Частково – бізнесом, частково – тренуванням, частково – рекламою. Три направлення основні. Який вид цього й у якій пропорції будуть ті чи інші справи йти – це вже пізніше побачимо.
– Скільки ви будете важити, коли активні заняття спортом для вас залишаться в минулому, як ви думаєте?
– Я думаю, що кілограмів 100–105.
– І вам буде комфортно?
– Буде комфортно, довше проживу, будуть налазити всі речі, буду одягатися гарно, зможу рубашки носити. Зможу довго гуляти з дітьми, з дружиною. Жару буду переносити набагато легше. Зараз є, дійсно, багато незручностей від ваги. Але це такий шлях.
– Я вам вдячний за інтерв'ю. А ще більше я вам дякую за те, що ви – справжній українець, що ви – гордість України, що ви принесли Україні почесні звання. Я бажаю вам щастя. Такого, про яке ви тільки що казали.
– Дякую вам! Навзаєм. Дуже було приємно поспілкуватися. Я дивився багато ваших інтерв’ю. І я розумів, що в певний час у нас буде з вами інтерв’ю й ми з вами поспілкуємося. Одна з моїх мрій здійснилася сьогодні. Я вам дуже вдячний. Дуже приємно було поспілкуватися. Радий знайомству.
– Дякую вам. Слава Україні!
– Героям слава!
