+13 Київ
Я вірю в долю, вірю, що все, що з нами відбувається, має відбуватися. Навіть те, що зараз відбувається в Україні, на жаль, – гадаю, нам потрібно через це пройти
– Аліно, добрий вечір.
– Добрий вечір, Дмитре. Ну як ви?
– Я – добре. Дивлюся на вас, на футболку з написом Fuck You Putin – і взагалі чудово.
– У вас така футболка є – ви могли б робити в ній кожне інтерв'ю.
– Я вам обіцяю, що через раз тепер буду в такій футболці. Дякую за подарунок.
– Будь ласка. Потрібно це повідомлення розповсюджувати.
– (Сміється).
– Просто дайте їм знати, як ви почуваєтеся стосовно всіх росіян.
– У вас зараз вечір?
– Я в Лондоні – у нас вечір. Дмитре, спочатку дайте я почну.
– Почніть.
– Я велика фанатка. Тож дуже дякую, що мене запросили. Я дивлюся практично кожне ваше інтерв'ю. У мене багато часу немає, щоб дивитися всі ваші інтерв'ю, але я дивлюся багато. Мені потрібна інформація, яка всередині відбувається, якої я не можу в новинах знайти. Правильно? Ще що мені подобається? Коли ви з Олесею разом обговорюєте новини – люди, ну пипець! Ну, ви такі cute, це взагалі просто... Тож big love вам.
– Дякую, Аліно. Ви ж народилися в Кіровограді?
– Так.
– Зараз це місто Кропивницький.
– Кропивницький. Я знаю. Моя мама, знаєте, що каже? Каже: "Заснула на одній вулиці, а прокинулася на іншій". Ну, як треба – то треба
– Я читав, що у вас було дуже бідне дитинство.
– Ну, так. Коли навіть я почала моделінг, я ніколи не казала, що була бідною, бо думала, що це нормально. Поки не знаєте різниці, ви не думаєте, що ви бідні. А коли ви починаєте бачити альтернативу, тоді розумієте, що так, ми були бідні. Спочатку мені всі казали: "Як твоя сім'я?" – "Ну, ми так добре жили..." А коли я почала знайомитися з місцевими людьми, проводити з ними час – і ви бачите приватні літаки й усе... І я розумію, що це суперзаможні люди. У вас є друзі, мідлклас. Ви розумієте, що це – мідлклас. І коли ви повертаєтеся до своєї історії дитинства, ви розумієте, що це – біднота.
– Як дівчинка з Кіровограда стала топмоделлю? Ви сьогодні світова зірка. Як проста кіровоградська дівчинка стає світовою зіркою? Розкажіть.
– Я, чесно, сама не розумію, як це сталося. Я вірю, що в нас усе розписано в житті. Тому що все, що я будь-коли планувала, ніколи не відбувається так, як я планую, а відбувається так, як має бути. Але це також набагато краще, ніж я планую. Тому я вірю в долю, я вірю, що все, що відбувається, має відбуватися. Навіть те, що зараз відбувається в Україні, на жаль, – гадаю, нам треба через це пройти. Не хотілося б, звісно. Не хотілося б бути частиною цього всього, але чомусь нам потрібно пройти через це. І я думаю, що нам всесвіт дає те, що ми можемо пережити...
Повернімося до того, як я стала нібито світовою зіркою. Я розпочала моделінг лише для того, щоб працювати й заробляти гроші. Я ніколи не хотіла бути відомою. Я й досі не хочу бути відомою. Я й досі не люблю уваги. Це взагалі не моя тема. Але якось вийшло так, і я намагаюся із цим працювати. Коли все сталося, я пам'ятаю, навіть коли ходила у Нью-Йорку... Ну, ви просто не уявляєте. Ви йдете Нью-Йорком – і кожен кампейн ваш. Коли я тільки розпочала, у мене кар'єра взагалі була супер. І мені люди скидали фотки. Я така: "О, ну класно. Ну, веревер". Загалом мені було байдуже, у принципі. Зараз я розумію, що це був біг діл. І раніше ж Instagram не було, не було такого, що зараз нібито ой, Белла Хадід зробила одне шоу, один кампейн – і вона просто скрізь. А в мене 30 шоу на сезон, ви не спите, їсти не можете, бігаєте нон-стоп і про це ніхто не говорив. Тому якось усе сталося – і зараз я тут. Але я не можу сказати, що це був мій план. Я просто хотіла заробляти гроші. Моя мама завжди хотіла... Я ж старша донька. І її план був, щоб я знайшла якогось собі заможного чоловіка й забезпечила всю сім'ю. А я пішла до церкви, до святого Миколая підійшла і кажу: "Святий Миколаю, будь ласка, дай мені роботу, щоб я могла сама заробляти і бути незалежною, і забезпечувати свою сім'ю".
– І забезпечувати чоловіка зокрема.
– Так. І, до речі, Дмитре, це навіть не смішно. Тому що, живучи в Америці, повірте мені, ви забезпечуєте себе, свою сім'ю, платите рахунки, а ще й ділите з чоловіками навпіл рахунки, а вони ще й живуть у вас у квартирі.
– Так. Наші...
– Треба піти до церкви перепросити цей...
– Наші чоловіки так не можуть.
– Узагалі не можуть. І в нас це просто культура, дуже гарна культура. І зараз що більше живу в Америці, то більше розумію, наскільки я ціную наших чоловіків. У нас за останні 10 копійок він піде і вам зробить подарунок або запросить на каву. Не до ресторану, але заплатить. А там реально... Якщо ти кажеш: "Давай я заплачу", – просто дають платити.
– (Сміється).
– Чесно, я досі шокована, але я вже настільки до цього звикла, що ви, коли з чоловіком ідете, завжди картку кладете.
Скріншот: Дмитрий Гордон / YouTube
– Добре. Усе заплановано заздалегідь, ви кажете. Я із цим абсолютно згоден. Але так просто також не вийшло з повітря. Щось стало поштовхом до вашої кар'єри? Ви собі росли в Кіровограді… Що ви робили?
– Я закінчила школу. Я дуже хотіла піти вчитися, але не вийшло. Недостатньо розумна для того, щоб вступити на безоплатне, а грошей не було на платне. Я пішла працювати офіціанткою. Тому що я не могла більше в мами гроші просити. А в мами було так: одну зарплату вона віддає й купує взуття сестрі, одну зарплату – мені. А я ще висока, і на ринку купувати одяг не могла, бо всі штани – короткі, рукави короткі. Тобто мені потрібно було шити одяг. І я розуміла, що, якщо я проситиму в мами на це все, вона не зможе це подужати. Тож я пішла працювати офіціанткою.
– А тата, вибачте, не було?
– Тато був, але... Але в мене мама все контролює.
– Так.
– Мама заробляє, тато заробляє, але ніби... Але в мене не рідний батько. Вітчим. Але я зі своїм рідним батьком не спілкуюся... А цей тато – для мене він рідний.
– І ви пішли працювати в кафе офіціанткою.
– У кафе. У ресторан, який був нібито одним із найкращих ресторанів у Кіровограді. За містом. Я 24 години працювала, 48 відпочивала. Зараз це нелегально. У вас хьюмен райтс... Як це сказати російською?
– Якби я знав ще англійську, мені б ціни не було.
– Вам не було б ціни 100%. Людські права.
– Права людини, так.
– Права людини. Зараз не можна працювати 48 годин. 8 годин роботи – і треба відпочивати. Раніше чомусь я працювала 24 годин нон-стоп. Ну, коли клієнтів не було, ми спали на стільчиках. На той час це була зарплата 120 грн...
– Який це рік?
– Можливо, 2005-й. Чи 2006–2007-й.
– Жах.
– Так. Але якщо ви розумієте курс… Словом, за копійки працювала.
– 4,65 десь курс був тоді. Копійки, так.
– Узагалі копійки. Але чайові були. Тому на чайових... Я коли взялася, хай що я роблю, намагаюся викладатися на 100%. Якби я навіть була прибиральницею, я була б найкращою прибиральницею. Принаймні я старалася б. Тому я вважаю, що, коли ви щось робите, будьте найкращими. Я заробляла гарні чайові. А ще мені дуже багато білого шоколаду дарували, бо я любила білий шоколад. Усі чоловіки, які до мене залицяються... Я просто ішла з таким стосом – можна було свій магазин відкривати шоколадний. І так, і я просто зрозуміла, що мені потрібно заробляти гроші, щоб собі шити бодай одяг. І так мене знайшли, і я стала моделлю. Тетяна Жижа мені каже: "Ну, поїхали". Узагалі, коли я працювала офіціанткою, ми шили робочий одяг. Ми пішли на примірку. І в цієї жінки, яка була в ательє, було своє модельне агентство. Ми приходимо всією нашою командою. З-поміж усіх людей вона мені каже: "Пройдися". А я ще стою й думаю: "Блін, чому я? Чому не хтось інший має пройтися?" Але я пройшлася. Потім ще раз пройшлася. Вона каже: "Слухай, тобі треба бути моделлю". Я кажу: "Яка з мене модель?" Я плоска, худорлява...
– Саме те!
– Ні, на той час Памела Андерсон була саме те. А я у профіль повертаюся – мене просто не видно. Я була дуже невпевнена в собі, я завжди була "гидким каченям": і в школі, і скрізь всі з мене сміялися, приколювалися. Ну яка з мене модель? Потім я пішла на дискотеку із сестрою у своїх штанях, які пошила. Така вся модна... Загалом я тій жінці сказала "ні". А на дискотеці дівчинка підходить і каже: "Тобі треба бути моделлю". Я їй кажу: "Узагалі нецікаво". – "Спробуй. Пішли зі мною". – "А яке агентство?" – "Рено". Тетяна Жижа, жінка, яка була в ательє, – це її агентство. А в нас, у Кіровограді, було три агентства на той момент. Я думаю: "Цікаво". А я вірю, що, якщо, наприклад, ви зустрічаєте одну й ту саму людину кілька разів, потрібно цьому приділити певну увагу.
– Це знаки.
– Так, знаки. Я думаю: "Можливо, сходити". Пішла з нею. Тетяна була дуже рада мене бачити, звісно. І як я розпочала модельну діяльність? То була школа модельна. І я дивлюся: дівчата вже літають до Китаю й заробляють гроші. А всі дівчата, які літали до Китаю, – вони теж були ніби фігуристі. А я була суперхудою і супервисокою. Усі дівчата – нормальні, гарні. І я думаю: "Цього не станеться. Зі мною – точно ні". Походила до цієї школи і зрозуміла, що в мене заробіток – у ресторані, а тут гарантії ніякої немає. Словом, пропускаю я школу модельну – і дзвінок. Тетяна Іванівна: "Аліно, тут усі стоять і на тебе чекають. Ти де?" – "А я відпрацювала 24 години – я сплю". – "Ні, я тобі шанс даю, а ти його втрачаєш. Ти не можеш так чинити". І таким голосом це каже... А я відповідаю: "Тетяно Іванівно, мені не цікава ваша школа, я ніколи не хотіла бути моделлю. До побачення". І я поклала слухавку і сказала, що більше з нею не спілкуватимуся. Потім мені дівчатка розповіли: вона реально вишикувала всіх і мені дає прочухана телефоном. Я кажу: "У мене тут гарантія: 120 грн на місяць, а ти мені тут, блін, модельну школу даєш". Словом, вона зателефонувала, перепросила. Каже: "Аліно, усі платять за школу, всі хочуть бути моделями. Ти безоплатно ходиш. Приходь. Я не буду так більше. Я розумію, що ти працюєш. Я в тебе вірю, у тебе є шанс". Окей, почала знову ходити. І вона мені одну дівчинку підлаштувала, щоб мене вчила, як ходити, повертати. Одна дівчинка мене вчила брендів. Я навіть не знала, що таке Chanel, Dior. Для мене – ринок, магазин, а в магазині те саме, що на ринку… Я кажу: "А що таке Dior? А що таке Chanel?" – "Це ніби дизайнери, це імена". Я розумію, що вау, наскільки я далека. І ніколи журналів не гортала. Є дівчатка, які мріють про це, а я не те що не мріяла, а гадки не мала, що це таке. Для мене Китай – це великий моделінг... Звісно, я чула про моделей. Наталія Водянова – і все. Ми вже це чули. Коли доступу до інтернету не було, ви не можете зробити жоден ресерч. І, Дімо, якщо ви пам'ятаєте, у наш час молоді про моделінг як казали? Що це проституція, що вас продадуть. Я боялася, що мене теж продадуть у проституцію, уб'ють чи ще щось. Я рот відкрию – і мене…
Відверто непристойних пропозицій мені не надходило. У мене просто імідж інший. Дівчатка, які сплять за гроші, – їх одразу видно. Вони вдягаються інакше... А в мене на обличчі написано, що я сука
– Заберуть паспорт.
– Паспорт заберуть. Я вже зі своїм бойфрендом зустрічалася, уже коли в мене модельна кар'єра була в Парижі... Я паспорт свій ховала, щоб ви розуміли. Уже від бойфренда, із яким я зустрічалася. Ми полетіли до Макао, і я його ховала… Думаю: "Зараз мене в Макао продасть". А я історій наслухалася... "Він казатиме, що він у тебе закоханий... "Поїхали знайомитися з батьками". Ви вже будете у стосунках тривалий час, а потім тебе продають". І я вже із цим чоловіком була у стосунках досить довго, думала: однаково продасть мене в якийсь момент.
– Проте в Кіровограді... Ну, слухайте, ну не секрет же... Ви про проституцію заговорили. Не секрет, що елітні й не елітні модельні агентства займаються цим, тобто дівчатка вдень – моделі, а ввечері й уночі займаються іншим. У вас були пропозиції?
– У Кіровограді?
– Ні, взагалі. У вас були пропозиції непристойні?
– Таких просто... Я думаю, не було. Було в мене один раз, коли дівчинка пише: "Аліно, тут, словом, російський олігарх якийсь пропонує поїхати з ним на векейшн". Ще й за гроші. Я кажу: "Слухай, мені це взагалі нецікаво". А ще до того ж, це була людина, яку... Я була на "Принц Альберт Фандейшн" у Монако, і я була за столом з усіма селебритіз... І він був одним із людей, який був із моїми знайомими. І я думаю, цікаво, що могло б бути, що він запропонував таке. Але для мене це образа. Я це сприйняла одразу як образу. Бо якщо тобі жінка подобається, спробуй пофліртувати. Навіщо одразу гроші пропонувати? А так, щоб саме проституція – я не знаю... Ну, наче сексу мені не пропонували – мені пропонували полетіти кудись на відпочинок. Але потім я нагуглила, що він одружений. Блін, ще й одружений. Успіхів. Ну куди таке?
Але в мене просто імідж інший. Дівчатка, які, мені здається, сплять за гроші, – їх одразу видно. Вони вдягаються інакше. Якщо ви бачили мій стиль, я як бабуся ходжу, у принципі. Зі мною ніколи не знайомляться в ресторанах. У мене, по-перше, на обличчі написано, що я сука. У мене немає такого, що сиджу, очима стріляю... А дівчатка – їх одразу видно. Ось Маямі, Дубай. Ви ж бачите, як вони вдягаються. Сукні, груди нагору... У мене Instagram інший. У мене там немає голих фоток… Тож, мені здається, мені таке особливо не пропонують.
– Бути топмоделлю – це важко, фізично виснажливо?
– Дімо, це фізична робота. Це психологічно складно, тому що на вас дуже багато тиску. Є ідея в команди – і вам потрібно втілити цю ідею в реальність. Вам потрібно стрибати, бігати... Тобто це 100% фізична робота. Шоу, покази – постійно на ногах. Психологічно складно, фізично важко. Тому що життя моделі теж складне. Ви постійно подорожуєте. У вас немає сталості. Ви не можете побудувати стосунки, тому що ви кудись постійно летите. Вас постійно судять, постійно обирають. Ви під постійним тиском. І для мене спочатку це було дуже складно, особливо коли я прилетіла, а мені постійно: "Ой, ти не така, ти не те, так не так..." А я навіть не розумію, що мені робити. Був такий момент: я сформувала цей стрижень у собі. Я думаю: "Блін, якщо не підходить, це не означає, що в мені щось не так. Це означає, що я – не їхній стиль". Я до цього підійшла з іншого боку потім. Тому що клієнт шукає, наприклад, дівчинку руду з ластовинням, а агентство, щоб не втратити можливість, відправляє всіх підряд. А потім ви розумієте: ага, тут дуже багато руденьких, отже, їм потрібна руденька. А що я тут роблю? Якщо вони хочуть рудих із ластовинням, вони вам кажуть. Тому що запит клієнта йде в агентство. Вони можуть сказати: потрібна дівчинка з великими грудьми або блондинки, або тільки білі-білі, або дуже фігуристі. Агентство посилає всіх підряд. Просто про всяк випадок: а раптом? Потім дівчаткам вони кажуть: "Ой, ні, ти не така". Зараз я розумію, що агентствам по барабану. Вони ніколи не дбали про дівчаток. І зараз хештег #metoo… Ви знаєте…
– Угу.
– Сексуальні домагання режисерів, фотографів... Дуже багато чоловіків потрапили під це... Пам'ятаю, коли прилетіла до Нью-Йорка, до Парижа, такого у принципі не було. Але я пам'ятаю, що Террі Річардсон… Ви, мабуть, знаєте цього фотографа?
– Так.
– Агентство посилає дівчаток... Ну, я старшою була, коли почала. Я, у принципі, почала пізно. Я коли почала, коли в мене кар'єра пішла вгору, мені було 24, а дівчаткам по 16 років було. Я вже думаю: "Блін, я така доросла, а дівчатка маленькі". Мені казали: "Говори про вік". – "Окей". Ну, я вже була досить дорослою, щоб це все робити. А я бачила, як посилають дівчат маленьких: "Ви йдете до Террі Річардсона. Попросить роздягнутися – роздягайтеся". А я вже тоді думала: "Блін, так дивно, що тобі агентство говорить..." У них діти ж теж є... Нормально, що твоя донька йде і роздягається ось так? Сходила, загалом, я на цей кастинг, мене не попросили роздягнутися. Тут же ще психологія працює дуже добре... Ці режисери, фотографи теж знають, на кого треба...
Фото: EPA
– Призвичаєне око.
– Призвичаєне око. І ця дівчинка, яка хоче бути моделлю, хоче бути зіркою...
– Готова на все.
– Готова на все. Так. І вони переважно такі слабенькі, такі гарні. Ними можна маніпулювати. А я вже тоді була "бум-бум-бум..." Ви мені ще не поставили запитання – я вже виклала всю інформацію... У мене навіть ніколи у фешн не було такого, щоб хтось підійшов до мене не з того боку. Моделінг, у принципі, зараз кращий. Зараз більше контролю, а раніше контролю взагалі не було. Кожен робив, що хотів. І це психологічно...
– Який у вас зріст?
– 180.
– 180. А вага?
– Я не знаю... Я навіть не стаю на ваги ніколи. Єдине, що я іноді думаю: "Можливо, трохи потрібно схуднути". І я на дієту сідаю. Я роблю фастинг. Типу взагалі не їм три дні.
– Я на вас дивився на червоній доріжці Каннів… Боже, ну така худорба, я сказав би.
– Ну, я люблю бути худорлявою.
– Вам так зручно?
– Мені так зручно й мені так більше подобається, я почуваюся краще, у мене енергії більше. Зараз усі моделі почали гладшати різко... Але це не про мене. Вони зараз нібито борються з худорбою і кажуть, що це не корисно. Скажіть мені, що, корисно бути гладкою, коли у вас жиром запливають печінка, нирки й усі ваші органи. Від ожиріння помирає більше людей, ніж від худорби. Так, якщо до анорексії доходить… Але скільки таких випадків анорексії? Худорляві люди живуть довше.
– Так.
– Худорляві люди набагато здоровіші. Худорляві люди вигляд мають набагато кращий. Я вивчала дуже багато про це. І я вам скажу: голодування дуже корисне. Коли ви голодуєте, ви омолоджуєтеся. Коли ви голодуєте, організм спрямовує всю енергію, яку зазвичай він спрямовує на перетравлювання їжі, на боротьбу із захворюваннями. Тому бути худорлявою – це дуже корисно. А бути гладким – дуже некорисно. І все, що тільки люди їдять, – це не корисно.
– Що ви їсте, щоб бути у такій формі? Що ви п'єте? Скільки ви рідини п'єте протягом доби?
– Ну, я п'ю багато води.
– Багато – це скільки?
– Я б сказала, літра три 100% випиваю.
– Три літри?
– Так, я просто постійно п'ю.
– Оце так!
– Загалом, я не люблю рибу. Їм іноді. Я дуже багато м'яса їм, я дуже багато їм овочів. У принципі, м'ясо, овочі й салати – ось так я харчуюся. Я просто почуваюся добре, коли м'ясо їм. Коли я їм рибу, у мене все не так іде...
– Солодке любите?
– Солодке не їм узагалі.
– Узагалі?
– Узагалі. Ніколи... Ну, іноді хочеться, коли бувають жіночі дні. А так, у принципі, – узагалі ні.
– Але ж тягне на солодке? Хочеться цукерку з'їсти, булочку?..
– Не тягне. Цукор – як наркотик. Що більше ви їсте солодкого, то більше вам хочеться. Коли ви обрізаєте цукор, вам стає зле. Тому що залежність від цукру. Але коли ви це перечекаєте, обріжете повністю цукор, вам узагалі солодкого не хотітиметься. А коли ви їсте навіть трохи... Я іноді дозволяю собі – мені наступного дня хочеться солоденького.
– Ваша професія прирікає вас на якісь обмеження? Якби в повсякденному житті, ви себе балували б, а так доводиться...
– Ну, у принципі, у всьому, я б сказала. Багато в чому. Наприклад, я іноді їду на ред карпет якийсь із макіяжем, із волоссям зробленим, а люди просто їдять у ресторанах у своїх піжамах... А я їду: "Блін, як я хочу собі нормального життя! Спокійного життя". Без уваги, щоб мене ніхто не чіпав, без Instagram узагалі. Тому що Instagram також зараз стільки часу потребує... Ви самі знаєте. Я не знаю, хто у вас веде: ви чи Олеся.
– Сам.
– Сам. Поки напишеш, поки подумаєш, поки Instagram тобі дасть усе виставити... обрізати, важливе залишити. О май гад! У принципі, у нас ненормальне життя. У нас, у моделей, усе взагалі інакше. Ви досить відома людина. Ви розумієте, що в нас життя у принципі немає. Ви не можете нормально містом ходити, ви не можете... Ну, може, є люди, які від цього кайфують і наповнюються енергією. Є люди, котрі хочуть бути відомими. Їх це заряджає. Я ніколи цього не хотіла, і в мене це забирає енергію. Щоразу, коли екстраувага чи я ходжу на заходи, де дуже багато... Господи прости, будь ласка. Багато українських заходів роблю. І багато уваги. І я просто іноді приходжу й починаю тремтіти. Я так не люблю уваги – я не знаю, як це навіть людям пояснити. Я якось потрапила в цю галузь, ім'я побудувала, і все, що я просто ненавиджу робити, – воно в мене все є в житті. Дівчатка іноді кажуть: "Я так хочу бути відомою"... Я думаю: "Блін, ви не розумієте, як це насправді складно". Але це потрібно любити, і цього потрібно хотіти.
Я кілька мільйонів на рік заробляла. Купувала все... Але всі мої вкладення були дуже невдалими. У принципі, усе розфінькала
– Топмодель вашого рівня, світова зірка заробляє багато? Це величезні гроші?
– Я заробляла дуже багато раніше. Зараз, блін, я взагалі не працюю.
– Ну, що таке "дуже багато"?
– Я кілька мільйонів на рік заробляла. Я купувала все... Я навіть не розумію, навіщо це мені все, але коли дорвався до цих грошей. Я дуже багато витрачала, але я й працювала дуже багато. Я прилітала, без душу... У душ у туалеті в аеропорту десь сходили – і на роботу... Я багато працювала. Я дуже багато літала. Ну, і коли молодший, у принципі, не зважаєте на це, але в мене була мета працювати й заробляти гроші, працювати й заробляти гроші...
– Зароблені гроші вам вдалося вкласти з розумом?
– Дуже гарне запитання. І я хотіла б, щоб на той час у мене був хтось, хто навчив би мене цього. Зараз у сток-маркети можна вкладати, у бізнеси, може, щось своє побудувати. Ну, у мене був бізнес квітів, якщо ви чули.
– Так-так.
– Я перша, хто зробив аплікацію для квітів, де можна скласти букет. Це найкраща справа, яку я могла зробити. Але потім її розвалили. У мене було троє чоловіків-партнерів, і вони мене ніколи не слухали. А коли вони розвалили все, сказали, що я, у принципі, мала рацію. Але вже було пізно. Ну окей. Я не вклала багато грошей нікуди. Потім я вклала, звісно, у криптовалюту, яка розвалилася.
– Ну, поки. Поки.
– Ну, поки. Так, я їх не чіпаю – нехай лежать. В український банк – під гарний відсоток. Навіть не починайте... Я вірю, що все буде гаразд. Я дуже вірю. Словом, усі мої вкладення були дуже невдалими. Але нічого. Потім квартиру у Нью-Йорку купила. А так, загалом, усе розфінькала.
– Але ви й далі працюєте, заробляєте?
– Я й далі працюю. Але заробляти... Реально за ці півтора року... Спочатку я ще працювала під час війни, а зараз мені відкрито кажуть... Коли на Каннський фестиваль мене запрошували, мені казали: "Аліно, ми хочемо, щоб ти була там, але ти не можеш бути голосною про політику". – "Можна хоча б просто пін надівати?" Я колись літала з брендом у Венецію, я зробила червону доріжку, і вони мене попросили не надівати піну і прапорців. Я не знаю, чи бачили ви...
– Так.
– Я в купальнику ходжу, і в мене тут на кожному одязі є хоча б пін. І я думаю: "Ну, гаразд, не буду". І я виходжу на доріжку – біля мене Ірина Шейк стоїть. І, Дімо, мені реально плакати хотілося. Я думаю: "Блін, я почуваюся, ніби я зрадила свою країну за гроші". І я сказала: "Ніколи в житті більше не буду". А Ірина прилетіла з тим самим брендом, що і я. Тобто вони мене найняли, Ірину і Стеллу Максвелл. І після цього я сказала: "Я не робитиму цього". Мене жоден бренд не запросив на червону доріжку – я сама прилетіла в Канни.
– Канни, так.
– Я думаю: "Це було повідомлення всім брендам, усім росіянам". Я взагалі єдина людина, яка у фешніндустрії говорить про це. А вони ще намагаються мені рота закрити. І вони думають, що я продамся... Я краще квартиру продам... Я якось виживу. Але я не затикатиму рота через те, що брендам це не подобається, тому що вони хочуть продаватися росіянам. Вони це роблять лише для того, щоб не втратити російського клієнта. Мені це совість не дасть зробити. У мене багато рахунків оплачувати, у мене сім'я... На мені дуже багато. У мене дівчатка: "Ой, ти така дурепа! Ти за того платиш, ти літаєш із цим власним коштом..." Чоловіки – навіть у Лондоні – платять за дівчаток. Це нормально, культура така. В Америці такої культури немає. Розраховувати на чоловіка, який за тебе заплатить, – ніби не про це. Тому мені складно без роботи. Але для мене важливіше, що я ніколи не зрадила свою країну. А Венеційський фестиваль, на якому я не наділа ні піну, ні прапорця, таким уроком буде для мене! Мене досі сумління гризе за це.
– Завдяки своїй професії ви дістали можливість спілкуватися з найяскравішими сучасниками: акторами, письменниками, спортсменами. Які яскраві зустрічі подарувала вам ваша професія? Із ким ви потоваришували?
– Це правда. Я якоїсь миті зрозуміла, що сиджу з такими людьми, на такому рівні, про який і мріяти не могла... Ви їх по телевізору лише бачите, у кіно. Як і зараз, Дімо, з вами. Я досі не можу повірити, що спілкуюся з людьми, на яких раніше дивилася і навіть мріяти не могла… Я навіть досі сестрі кажу: "Ти віриш у це?" Я це не сприймаю як належне, я досі шокована… Але я з усіма завжди на рівних спілкуюся. У мене немає такого, що, якщо ти бідний, багатий чи відомий, невідомий... Я з усіма однаково. Але в чому я мала рацію? Я ніколи не будую стосунків із цими людьми. Я не вступаю у стосунки. Зустрічати відомих людей – це одна річ. Це прикольно. Але вони нецікаві люди. А ось успішних людей, які заробляли гроші правильно... Не як росіяни заробляли... Культура людини, яка сама заробила гроші, і культура російської заможної людини – це зовсім інша манера спілкування. Ці люди для мене були "вау". Я завжди із захопленням слухала їх. Знаєте, у чому мені пощастило в житті? Що багато хто закінчує університети, по 10 років навчається, щоб просто взяти інтершип у людей, із якими я сиджу за столом. І правильні запитання ставлю – і дістаю правильні відповіді. Я б хотіла, щоб ці люди були зі мною тоді, коли треба було інвестувати… Ось ці люди для мене дуже цікавими були. А селебріті мене ніколи не цікавили, бо я знаю, що в них погане життя…
Фото: EPA
– Те, що ви з ДіКапріо дружите, правда?
– Ми дружимо з ДіКапріо, так. І він дуже багато допомагає. І Україні багато допомагав. Останнім часом, звісно, я йому набридла. Я взагалі всім, у принципі, набридла останнім часом. Щоразу мені хтось пише, щоразу хтось робить благодійну вечерю чи ще щось. І я всім розсилку роблю. Мені здається, мене половина моїх контактів заблокувала вже. Мені вже ніхто не відповідає. Тому що вони знають: якщо повідомлення від Аліни Байкової, точно їй щось треба. Щось для України – 100%. Але Леонардо ДіКапріо дуже багато допомагає. Він добрий. Він цікавий. Він, мені здається, один із таких, дуже цікавих людей.
– 24 лютого 2022 року. Якою ця дата залишилася у вашій пам'яті?
– Дімо, найжахливішою. Я як зараз пам'ятаю: я сиджу в кріслі...
– Де ви були?
– Я була в Мілані на фешнвік. Я сиджу, мені роблять макіяж, і я весь час новини дивлюся. У мене навіть зараз новини. Я завжди на новинах. Загалом, кажуть, що війна почалася. А в мене мурашки по шкірі. Кажу: "Ні, такого не може бути". Я не можу зрозуміти… Я беру телефон – мені сестра пише: "Аліно, ми тікаємо". – "Куди ви тікаєте?" І я розумію, що зв'язок узагалі зникає – їх більше немає. Що мені робити? Їхати зараз в Україну? Я не розумію. Вони сказали, що поїхали. Мені зараз летіти туди? Я починаю ревіти, ця дівчинка мені змиває макіяж. "Аліно, треба заспокоїтися. Уже час виходити". А я не можу заспокоїтися, вона мені змиває, вона фарбується, знову починаю плакати... Словом, сім'я зникає – дві доби не було зв'язку з ними… Ми все це пережили – мені вам розповідати нема чого, Дімо, бо це просто якийсь пипець був. А якби я їх втратила? Для мене моя сім'я – усе. Для людей, у яких є діти, діти важливіші, а для мене моя мама, мої сестри – це все моє життя. Думаю: "Якщо зараз я залишусь одна, мені взагалі сенсу жити немає". Я в такому шоці була! Я не могла зрозуміти, що робити, як реагувати. А мені ще за контрактом треба було виставляти три фотографії з Мілану і три – з Парижа. Я кажу: "Хлопці й дівчата, будь ласка, можна, я виставлю пізніше?" А вона мені каже: "Аліно, робота є робота. Ми ще не знаємо, що буде потім. Тобі треба виставляти". А як я можу виставити красиву фотку, коли в мене у країні, блін, війна триває? Дімо, ця індустрія... За ці півтора року я настільки розчарувалася в усіх... Просто розривається серце від лайна, яке відбувається у фешніндустрії. Це наймарніша, найтупіша... Ці люди... Я не хочу злість висловлювати, але це тупізм безсердечний... Я взагалі не розумію, як можна дивитися на людей, які умирають, і казати: "О, ітс окей" – або працювати із цими, блін, росіянами, запрошувати росіян скрізь. Словом, це інша тема. Я виставляю цю фотографію – і мене починають... просто завал такий... Я вимкнула коментарі, я розумію, що неправильно роблю, але я розумію, що не можу анулювати контракт, тому що мені треба заробляти гроші. І мені дівчатка наші, українки... "Казка" мені писала: "Як ти так можеш?" Я кажу: "Блін, мені працювати треба". Вона зараз розуміє, але тоді – на гарячих емоціях... І тут – красива Аліна...
– Так.
– Я нікого не засуджую. Я розуміла, що це було неправильно. Але з іншого боку, ну, вибачте, справді, у мене сім'я...
– Ви ж стикалися, напевно, з російськими моделями, з деякими, напевно, дружили. От як вони, росіяни, які жили в цивілізованому світі, сприйняли війну і які у вас були розмови на цю тему?
– Спершу я ж теж не всіх обрізала. Спершу я давала шанс... Я реально хотіла, щоб вони говорили про це. Я нікого не судила – я чекала на реакцію, активність. Усі казали: "Це так погано, нам так шкода". А потім у якийсь момент я дивлюся – усі заспокоїлися, усі далі живуть своїм життям, наче і не було нічого. І я зрозуміла, що мені всіх треба обрізати. Я виходила на зв'язок перша, спілкувалася, писала: "Як у вас справи?" Ніби перевіряла. Я багатьох просила говорити. Щоразу, коли мені починають казати на кшталт: "Так шкода..." – я відповідала: "Не треба мене жаліти. Говоріть. Це ваша країна, і вам потрібно ухвалювати рішення. Це ваша провина, що таке відбувається". Щоразу, коли я зустрічаюся з росіянами, вони кажуть: "У мене російський паспорт, але я ніколи навіть не голосую". У цьому проблема. Я живу в Нью-Йорку, у мене український паспорт, – коли треба було голосувати, я пішла і проголосувала. Чому ви не можете? Спочатку вони всі злякалися, намагалися бути активними. Але зараз, Дімо, їм усім по барабану... Мало того, що вони мовчать, – вони ще й підтягують своїх... Наприклад, фешніндустрія російська – вони наймають російських моделей, фотографів... Словом, вони тягнуть російську індустрію. У кого була совість хоча б трошки – вони перечекали. А в кого не було совісті – вони одразу... І на Каннських фестивалях ви бачили: усі ці росіяни скрізь. Вони зараз заспокоїлися, зрозуміли, що їх ніхто не бойкотує, їм усе продають. Я зараз летіла з Канн у Лондон, уже на чек-іні російські паспорти. Ну, по них одразу видно – росіяни…
Путін міг би закінчити як один із найкращих президентів Російської Федерації. Але він усе вбив. Сам
– Без паспорта, за обличчям видно одразу.
– Одразу. Вони такі голосні... Ту мач. Одна, друга, третя. Там діти. Вони голосні, вони кричать увесь час, у них манер узагалі немає. До речі, зверніть увагу... Я казала про успішних людей, які заробили гроші. У них є манери. Вони правильно розмовляють, ніколи не кричать, телефони на беззвучному стоять. У цих – телефони, голосові повідомлення, кричать... І це бізнес-клас був ніби... Я реально стою, Дімо, і молюся. У мене футболка Fuck You Putin, жакет із написом We stand with Ukraine, намисто українське, сумка жовто-блакитна… Усе свідчить про те, що я українка. І думаю: "Боже мій, хоч би ні з ким із них не сидіти". І тут я заходжу в літак – усі росіяни. От просто всі... У мене третє сидіння було, біля вікна, підходжу – там жінка сидить, дитина й чоловік. Повертаюся в інший бік – там ця росіянка сидить. І біля неї сидіння вільне. Дімо, у мене паніка: "Якщо мені зараз потрібно із цією росіянкою сидіти, я просто помру". Я повертаюся: "Вибачте, зазвичай я поступаюся місцем, але я не можу там сидіти, я хочу сидіти на своєму місці". Їхня дитина помучиться дві години в літаку, а наші діти вмирають. Тому нехай сидять, бл...дь, і мучаться. Словом, сідаю на своє сидіння, а ця росіянка каже: "Давайте я з вами поміняюся", – і сідає біля мене. Дімо, я хотіла померти просто. Чого ви думаєте? Я взяла й пішла. Дивлюся: вільне місце – і я була готова в економклас іти. Я готова біля туалету сидіти – просто щоб не з росіянами. До чого я вам цю історію розповідаю? До того, що кількість росіян... Якщо ви дивитеся новини, наскільки нас Великобританія підтримує... У новинах усе красиво. І Франція, і Британія, а в реальному житті кількість росіян – це пипець просто. Кількість росіян у Франції... І те, що мене ось так викинули з червоної доріжки... Ви розумієте, що підтримка – це все бла-бла-бла. Насправді санкції теж особливо не працюють. Я не знаю, що ви думаєте щодо санкцій, але...
– Те саме.
– Не працюють – правильно?
– Так. Я вважаю, що ні.
– Їх і немає, у принципі. Тому все, що нам розповідають у новинах... Тому що я дивлюся новини – і в мене серденько заспокоюється: "Ой, класно". А потім у реальному житті дивишся і думаєш: "Пипець". Я хочу з Америки виїхати, але вони ж туди долетіти не можуть. Їм не всім візи дають. Там не так багато росіян. А тут просто, ну взагалі... Вона сидить біля мене, і я розумію, що слово скаже – і все, пипець, мене понесе...
– Що ви сьогодні думаєте про Путіна? У вас написано так гарно Fuck You Putin.
– Так.
– Що ви про цю людину, якщо можна її назвати людиною, думаєте?
– Ми, мабуть, як і ви, захоплювалися ним у якийсь момент…
– Ніколи не захоплювався.
– А я захоплювалася. Я читаю багато біографій, автобіографій. Усіх завойовників... Чингісхан, Александр Великий... Я не знаю чому, але мені подобається, як вони це все здійснювали. І коли Путін з'явився... Я завжди вважала, що він якийсь нормальний диктатор, тому що він однаково побудував Росію. Вивів її на новий економічний рівень... Усі почали поважати Росію, почали поважати росіян. Звісно, імідж Росії... Хотіли сказати щось?
– Ціни на нафту й газ дуже сприяли тому, щоб Росія вилюдніла трошки, знаєте.
– Так. Але однаково він вирулив це.
– А як ним можна було захоплюватися? Коли він прийшов – ну чистий щур, обличчя щура. Він навіть антипатичний із погляду жінки. Він вам як чоловік – от ви дивитеся на нього – це приємно?
– Ну, мені точно неприємно.
– Ну бачите!
– По-перше, я люблю молодших. Тому мені воно ніяк. Але, Дімо, не судіть зовнішній вигляд людей. Ми не вибираємо, якими ми народжуємося. Тож вам зауваження.
– Так.
– Який він має вигляд – це не нам судити. Що він робить – ми можемо засудити. Єдине, що скажу, – я однаково вважаю, що Росію почали поважати через нього. Економіка Росії почала зростати завдяки йому. Так, ці всі олігархи... Але ж ви знаєте, що не він олігарха зробив, а олігархи його зробили. Зараз вони попали просто. Вони реально поставили демона.
– Звісно.
– Не він олігархів зробив, вони були ще за...
– За Єльцина.
– За Єльцина. Коли Єльцин ішов, вони вже розуміли, що з ним боротися – ніяк. Вони почали обирати когось, ким вони можуть керувати. І вони поставили Путіна. А тепер, блін, Путін керує ними. Ось таку помилку зробили вони. Але вони все розуміють зараз. Усі, хто знає Росію: там лише Москва і Санкт-Петербург, багаті росіяни – вони ж більше нічого не знають. Подивіться на розмір країни. Це два міста, які живуть класно. Ну, може, Сочі зараз. Решта – це ж діра, біднота...
– Так.
– Без освіти, без зарплат, без пенсій... Вони розбудували Москву, Петербург, культуру. У них хокей, спорт, культура... Усі читають Достоєвського, усі знають "Війну і мир" – є чим пишатися. І потім – бам! І все вбиває. Сам. А міг би закінчити як один із найкращих президентів Російської Федерації.
[MULTIMEDIA]
[/MULTIMEDIA][MULTIMEDIA_DESCRIPTION]Фото: Getty Images[/MULTIMEDIA_DESCRIPTION]
– Міг би.
– Реально міг би, тому що росіяни його любили. І ось так просто злити, таке зробити... Я не розумію... Іноді думаю, що рулить ним? Навіщо це потрібно було робити? Чому ти не хочеш бути як гарна людина в історії? А з іншого боку, Дімо, хто любить гарну історію? Якісь фільми, коли все гарно і красиво, – ну не цікаво. А коли скандальчик – цікаво. Кардаш'ян, наприклад, – скандали й усе. "Дом-2" російський, який усі любили, тому що там скандали. Люди люблять інтрижку. Люди більше говорять про погане, ніж про гарне. Якщо, там, якась дівчинка гарненька – ну гарна, ну молодець. А якась сука – вони будуть її обговорювати, і ненавидіти, і дивитися, і стежити за нею! На жаль, усі залучаються і цікавляться більше поганим, ніж гарним. Дімо, а скільки я разів у пресі... Я ж з усіма знайома... Якщо Page Six про вас написало – це лайк. Я ж була першою моделлю, яка NFT зробила і продала. Page Six про мене написало. Це мініінтерв'ю було. Ми з автором у контакті були. Потім я його десь зустріла, і він мені починає розповідати, що писатиме про Russian tea-room. Кажу: "Навіщо писати про це, коли Росія вбиває моїх людей?" Дімо, мене як понесло... І він каже: "Так, але це ж цікаво". Я йому потім написала в директ: "Не прославляй. Я розумію, що це людям цікаво, але преса й новини теж промивають нам мізки".
– Звісно.
– Вони весь час про це говорять. Якщо перестануть про це, про росіян і все... Що більше гарної інформації даватимуть людям, то більше вони звикатимуть до того, що треба робити гарне...
– Про Путіна от зараз що ви думаєте?
– Я хочу, щоб він помер. Можна так сказати? Я реально ніколи не бажала нікому поганого, а йому бажаю. Йому треба піти.
– Слухайте, я теж бажаю, щоб він помер. Якщо ми вдвох уже цього бажаємо, може, він помре врешті-решт?
– Мені здається, блін, уже навіть росіяни йому бажають померти. Але якщо Путін піде... У них же система... Він піде, а його пішаки, Пєсков, уся його команда...
– Побіжать на Захід домовлятися, щоб їх пробачили. І зроблять усе, що Захід скаже.
– Вони у в'язницю сядуть, їх не пробачать. Однаково судити їх будуть, однаково вони будуть сидіти. Тож не факт, що, якщо Путін помре, ці люди не продовжуватимуть того, що він почав. Я не думаю, що система одразу закінчиться і ми заживемо добре.
– А що ви думаєте, Аліно, про російський народ?
– Раніше я, звісно, як і всі, думала, що ми однакові. А зараз я розумію, що ні. Але мені раніше теж казали, що українці набагато добріші за росіян. Я коли нагрублю комусь або неправильно поводитимуся – вони такі: "Ти звідки?" Я кажу: "Росіянка". А коли я така гарна, я завжди казала, що я українка. Завжди так робила. А зараз я розумію, що я ні з ким не спілкуюся. У мене українських друзів узагалі не було. Я дружила з російськими моделями, дружила з російськими людьми, з російськими зірками. Усе ком'юніті було російське. У мене українців, у принципі, не було. Але українці мене й не любили. Я намагалася з ними дружити – ніколи не виходило.
– Трошечки заздрили?
– Трошечки щось було не так. Я не розумію що, але щось було не так. Я не дружила з українськими дівчатами. А росіян – багато. Тому я багато втратила друзів. Але мені не те, що не жаль із ними не спілкуватися – узагалі нецікаво. Нікчемний народ. Особливо ті, що мають голос і його не використовують. "Ой, ми боїмося, нам так страшно". А я, блін, не боюся? У мене сім'ї в Україні немає? Я не боюся, а вони бояться. Ні фіга не роблять. Наприклад, уся російська "еліта", у яких є підписники... Вони ж дивляться, що ці мовчать: "А, отже, нормально". У новинах же пропаганда повна, таку маячню верзуть. Ці живуть тут, розуміють правду. Вони розуміють, як люди говорять, що тут новини показують. Якби вони комунікували з народом, давали інформацію, що насправді відбувається... Якщо ви – російська модель і у вас стільки підписників – вони ж на вас моляться, вони дослухаються. Усе, що ви скажете, вони слухатимуть. Якщо ви скажете, що росіяни атакують, що росіяни не мають рації... Це була б велика допомога і їм, і тим самим росіянам, які просто зникають зараз.
– Так.
– Вони не використовують цього голосу. Мене це з розуму зводить. І ті, хто спочатку ніби говорив, узагалі зараз уже нічого не говорять.
Раніше я й російські новини дивилася, а зараз не можу. Мене відвернуло повністю... Для мене з "русским миром" покінчено
– Ви знаєте, що мене вразило? Я бачив кадри, як ви вийшли на червону доріжку Каннського кінофестивалю у футболці Fuck You Putin… Одразу стільки сек'юріті вас оточило, намагалося витиснути. З якою гідністю ви трималися! Мовчки, красиво, гідно стояли, показували всім цю футболку. Цього не вчать, це генетика! Погляд, постава! Красиво. Це гідно, браво.
– Дякую. Але я так хвилювалася! Я зупинилася у друзів. Сиджу, п'ю вино... А я не п'ю. Мені треба було для хоробрості трошки випити. Я нереально хвилювалася. У мене стилістка зникла одразу. Я не можу виходити так, не говорячи людям, що роблю. Я не хочу підставляти людей, які не хочуть із цим мати справу. Стилістка анулювалася, інший бренд анулювався. Я написала Chopard: "Хлопці й дівчата, я йду з повідомленням на червону доріжку. Це буде незвичайна червона доріжка". Вони мені дали прикраси й охоронця. Chopard не знали... Вони думали, що повідомлення – як торік. Я з прапорцем вийшла така вся гарна… Я не знаю, як вам передати моє хвилювання.
Я стою на доріжці… Я вже тут, уже по барабану. І я починаю видивлятися всіх сек'юриті. Коли вони мене оточили, я кажу їм: "Ви розумієте, що вони вбивають мій народ щодня?" – "Так, але тут ми не хочемо бути political". – "Це не політика. У мене люди вмирають". – "Ні, ти маєш однаково закрити або піти". Я закрила, пішла. Так. І потім ця дівчинка, яка... Я забула, як її звуть. Із червоної доріжки... Вона велика молодець, що це зробила. Але як її викинули звідти! Охоронниця її схопила… От сука просто! Розумієте? Вона, мабуть, там стоїть і ненавидить цю роботу. Тут усі такі красиві, а вона – сек'юриті. І в неї була можливість використати силу проти нашої дівчинки... Дімо, я була готова її і за себе, і за ту дівчинку розірвати...
– У вас погляд був такий, що вона, мабуть, прочитала це.
– Так, вона навіть не підійшла. Вони мене навіть узагалі не чіпали. Я кажу: "Мене руками не чіпати. Я сама піду". І все.
– Але ці кадри весь світ побачив.
– Ну, я думаю, так. І ви мене репостнули. Дякую за підтримку, це важливо.
– Це фантастика була, звісно.
– Так, фантастика. Але мені, повірте, узагалі не прикольно було.
– Поки триває ця війна, поки росіяни вбивають українців, руйнують наші міста, можна бути щасливим у цей час?
– Я не можу. Я реально не можу. Я проходила терапію. Зараз на антидепресантах. Хоча наші ЗСУ борються за те, щоб ми щасливі були… Я розумію, що треба продовжувати життя, а я не можу. Я намагаюся насолоджуватися, на Instagram красу виставляти. Але це не та насолода, на яку ми заслужили. Це однаково через біль. Я однаково почуваюся неправильно якось. У мене сім'я ж в Україні... Тато не виїжджає. Мамин брат – на фронті, татів брат там. Маминого брата двічі поранили – і він повертається. Тато мій не йде, тому що, я знаю, його вб'ють одразу.
Якщо колись [Путін] прокинеться, використає цю ядерну бомбу... Я весь час у стресі. Я не можу ні кайфувати ні від чого. Я щасливиця по життю, у мене все красиво, у мене дрімлайф – однаково насолоди немає. Я так кайфую від життя, я так люблю життя! А зараз розумію, що нібито й сенсу більше немає. Поки це все не припиниться.
– Від чого ви дістаєте задоволення в житті найбільше?
– Я дістаю насолоду від усього. Але це дуже дивна тема, та я дістаю задоволення, коли роблю щасливими інших людей.
– Це дуже зрозуміло.
– Мені здається, я дуже багато благодійністю займаюся. Тому що, коли я бачу щастя інших людей, мене це робить щасливою. Я бігаю. Я можу випити. Алкоголь мене робить щасливою. Гарна погода – щаслива. Погана погода – щаслива. Я, у принципі, щаслива людина. Я сильна, щаслива. Але ця війна мене зрубала. Мені здається, що в нас 43 млн людей так само думає.
– Ви незаміжня, так?
– Ніхто не кличе, Дімо.
– Та ви що?
– Нормально, не хвилюйтеся. Що там заміжньою робити? Гаразд, у вас красива сім'я, ви прикольні. Серйозно, я вас з Олесею обожнюю. Ви на одній хвилі. Я бачу, як вона вас підтримує, як ви... Ви весь час обговорюєте новини, серйозні речі. І ви починаєте з нею фліртувати. Вона тримається, а ви з нею фліртуєте. It's so cute, справді. Треба просто знайти правильну людину. Але в мене такого ніколи не було...
– Але буде.
– І не жалійте мене. Повірте мені, усе нормально.
– Треба ж дітей народжувати.
– Я хочу сім'ю, а дитини не хочу. Я хочу, щоб була красива, щаслива сім'я. А не буде – теж нормально. Усе гаразд.
– Я вам як людині з добре розвиненою інтуїцією поставлю наостанок запитання: коли ми вже переможемо?
– Чесно? Не знаю. Навіть коли говорили в новинах, що Путін атакує Україну, я казала: "Ніколи цього не станеться". Тому моя інтуїція взагалі...
– Я теж не вірив.
– Я досі іноді прокидаюся і думаю: невже це реальність? І я дуже сподіваюся, що це не буде як Палестина й Ізраїль... Тому що це п…здець.
Скріншот: Дмитрий Гордон / YouTube
– У день нашої перемоги що ви зробите?
– Я не знаю навіть. Я хотіла б одразу в Україну прилетіти. Тому що я сумую за Україною, я дуже хочу в Україну. В Одесу. Я хочу нашої перемоги. Але я хочу нашої повної перемоги. Крим хочу назад. У мене хрещениця у Криму... Я і з хрещеницею теж не спілкуюся. Спочатку, коли Крим забрали, я літала до Криму. І до Москви літала. У мене кредитні картки не працювали – вони за мене платили. Я тут прилітаю така вся з Нью-Йорка, а грошей немає… Я пам'ятаю цю всю перебудову Криму… Пам'ятаю, як мені боляче було, що вони отримали російські паспорти. А потім подумала: хто я така, щоб судити їх? А зараз дивлюся: у нас війна, а вони не паряться. Але я все одно хочу, щоб Крим був наш. Навіть із їхніми мізками. Але мені здається, вони неосвічені люди... Чому вони ніколи не вкладаються в освіту сильно? Тому що їх легше контролювати.
– Звісно.
– І вони сидять, куди їх посадиш. Мовчать, нічого не роблять. Хоча кожен має голос. І має його використовувати. І тепер у мене дуже велике запитання: росіяни справді шкодують, коли мене зустрічають? "Ой, мені так шкода!" Чи вони мені кажуть одне, а між собою інакше кажуть? Якби вони були проти війни, вони б інакше говорили. Говорили б відкрито. А в цих росіян уже готелі у Криму... Звісно, вони не хочуть Крим назад віддавати. Отже... Дімо, у мене стільки всього в голові! У мене така каша там! Я все аналізую, я все продумую, усе вивчаю. Раніше й російські новини дивилася, а зараз не можу. Починаю – і не можу навіть закінчити. Мене відвернуло повністю... Для мене з "русским миром" покінчено.
– Аліно, щиро вам дякую за чудове інтерв'ю. З вами дуже цікаво. Не знаю, чому вас ніхто заміж не бере. Я думаю, що це тимчасово...
– Уявляєте? Стільки базікати.
– Зараз подивляться, що ви не лише красива, але й розумна, – і буде безліч пропозицій.
– Дімо, спасибі вам за все, що ви робите. За всю війну інформаційну, яку ви ведете. Я знаю, що ви говорите за ділом. У мене запит окремий: говоріть більше російською, щоб вони всі розуміли. Ми не донесемо їм інформації, говорячи українською. Я теж намагаюся російською говорити, щоб вони чули. Якщо навіть ми змінимо 1 млн росіян, повірте мені, це велика... Вони вже між собою розберуться. Ми до них стукаємо. Говорячи російською, вони нас чують.
– Аліно, щиро вам дякую. І слава Україні!
– Спасибі вам. Героям слава! І Олесі передайте від мене спасибі. Я рада знайомству.
– Дякую.
– На зв'язку.
– Дякую!
Відео: Дмитрий Гордон / YouTube
