Для більшості українців росіяни були ближчими, ніж мешканці Галичини
Після розпаду Радянського Союзу багато країн соціалістичного табору відразу перейшли до стрімких реформ. Польща, Чехія, Угорщина, країни Балтії почали жорсткі трансформації свого укладу і приступили до побудови нової організації. Натомість нам, українцям, довелося піти іншою складною дорогою – побудови єдиної нації.
Держава не може бути успішною й ефективною без єдиної нації. Коли немає цілісної нації – немає національного інтересу, а відповідно, не виникає державної ідеології й еліта не займається досягненням цих інтересів. Україна опинилася в ситуації, коли досягнути єдиних національних інтересів стало неможливо на десятки років. Найкращим доказом цього стали перші президентські вибори. На них В'ячеслав Чорновіл, який представляв національно свідомих українців, набрав тільки 23,27% і переміг у трьох областях: Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській. Це ті ж самі три області, які на референдумі за збереження Радянського Союзу проголосували проти. Натомість плоть від плоті комуністичної системи Леонід Кравчук набрав 61,59%.
Тут важливий момент, що на початку становлення незалежності не було навіть поділу на Схід і Захід, який з'явився пізніше. Національно свідомі українці були у значній меншості, а відповідно – і національні інтереси. Наступні вибори 1994 року можна взагалі вважати катастрофічними, оскільки через брак шансів на успіх Чорновіл відмовився брати в них участь, і головними конкурентами стали Кравчук – представник комуністичної номенклатури, і Кучма – представник "червоних директорів". Тоді ж уперше і з'являється поділ на Схід і Захід, оскільки Кучма переміг із 52%, а Кравчук програв із 45%. Важливо, що Кучма прямо виступав за відновлення зв'язків із Росією.
Мабуть, апогеєм того, де були національні інтереси України, стали вибори 1999 року. Перша четвірка першого туру цих виборів може вважатися реальною національною катастрофою: Кучма – 36%, комуніст Симоненко – 22%, соціаліст Мороз – 11%, соціалістка Вітренко – 10%. Фактично національні інтереси стали в тотальній меншості.
Проте який довгий і складний шлях проходила Україна до єдиної нації, свідчить багаторічне дослідження нашої ідентичності Центром Разумкова. Так, за даними цього дослідження, у 2006 році для більшості українців росіяни були ближчими, ніж мешканці Галичини, а для галичан поляки були значно ближчими, ніж мешканці Донбасу. Чи можна було збудувати якусь державу в таких умовах? Навряд чи. Тому боротьба за єдину націю тривала. І я змушений прямо сказати: якби не Путін, можливо, вона б тривала ще десятиліття.
Уже після 2014 року відбувається різкий злам у ставленні один до одного й до росіян серед українців. Галичани стрімко стають дуже близькими всім іншим регіонам, тоді як близькість росіян обвалюється вдвічі. Апогей, звісно, наступив після повномасштабного вторгнення, коли близькість росіян для українців досягла майже нуля.
Найбільшим роком єднання української нації можна вважати 2023-й. За даними дослідження, 70% заявили, що пишаються бути українцями, тоді як у 2000-му таких було 22,6%. Ще одним цікавим індикатором стану національних інтересів можна вважати вступ до НАТО. Так, у 2000 році підтримували – 24%, а у 2006-му – 12%. Після російського вторгнення на Донбас частка підтримки виросла до 40% і зберігалася тривалий час аж до повномасштабного вторгнення. І тільки у 2023 році підтримка вступу виросла до 74%. У цьому ви можете чітко побачити, що таке національний інтерес. Коли нація єдина щодо свого бачення, жодна еліта не зможе це ігнорувати, і, таким чином, рух за заданим інтересом неминучий.
Однак, на мою думку, найкращим доказом того, що ми стали єдиною і сильною нацією, є ставлення до війни. Попри те, що війна триває п'ятий рік, ми страждаємо від колосальних втрат в економіці й на фронті, несемо цей жахливий тягар війни, 61% українців заявили, що готові терпіти стільки, скільки буде потрібно. Це вражаючий доказ того, який довгий шлях ми пройшли від єдності з Росією до готовності терпіти війну заради незалежності.
Джерело: Політика Андрусіва / Telegram
