Ми маємо вчитися жити так, ніби Америка ввела проти нас санкції
Те, що Трамп відтермінував запровадження "пекельних санкцій" у законі Грема, – це все ж логічно. З його, трампівської, логіки. Він лишає за собою простір для маневру. І ніхто йому не указ. Навіть Конгрес, на переобрання якого в листопаді в нас покладають такі завищені сподівання.
Мовляв, зараз демократи здобудуть більшість, і ситуація з американсько-українськими відносинами швидко вирівняється. Вибачте, але не поділяю стриманого оптимізму.
Ну, по-перше, оновлений Конгрес почне працювати тільки в січні. А до того залишатиметься у статусі-кво.
По-друге, до того часу адміністрація Трампа може настільки погіршити стан справ, що радістю буде повернення хоча б до поточного стану, який має вигляд "гірше немає куди". Завжди є куди.
І тому є прості пояснення. Філософія Білого дому "We don't let Russia win, we don't let Ukraine lose" відійшла в минуле разом з адміністрацією Байдена.
У Трампа все простіше. Він дійсно хоче закінчити цю війну. Це для нього певний виклик. За таке дійсно можуть дати Нобеля. "Слабкий Джо" не зміг, а він зможе. Просто наше з вами уявлення про завершення війни дуже розходиться з уявленням очільника США. Для нас завершення війни – це про справедливе завершення. Де жертва агресії отримує стабільний мир, гарантії, репарації, покарання воєнних злочинців тощо.
А для Трампа завершення війни – це буквально її Завершення (!), глибоко начхавши на справедливість із точки зору українців. Просто щоб зупинилися обстріли, перестали гинути люди, була укладена угода – і повернутися з росіянами до business as usual.
Йому байдуже, хто переможе, хто програє. Йому важливо, щоб війна закінчилася. От і все.
Уже більше півтора року посередництво США не дає жодного результату в питанні врегулювання війни. Значить, треба на когось натиснути, щоб сторона була більш поступливою в перемовинах.
"Великий друг" Трампа Владімір успішно петляє від тиску. Бо ядерна країна, бо Китай під боком, бо Росія, на жаль, суб'єктна в очах Трампа, який, як показує історія, у принципі є фанатом авторитарних лідерів.
Тож легше тиснути на того, хто спливає кров'ю і хто від тебе критично залежний. Тому коли я кажу, що ми маємо вчитися жити так, ніби Америка ввела проти нас санкції, – то це не сюр, не паніка, а просто один зі сценаріїв, до якого потрібно бути готовим.
Просто ці санкції не будуть називатися санкціями. Але наслідки тих чи інших протоколів можуть бути для нас критичними.
Підтримка України в американському суспільстві досі доволі висока, тому там теж не будуть дратувати місцевий електорат тотальним невіглаством. Але…
Непродаж ракет до Patriot завжди можна пояснити внутрішньому споживачеві необхідністю поповнити "схудлі" запаси для власних потреб і захисту союзників на Близькому Сході. Обмін розвідданими – не ліквідувати повністю, але суттєво прикрутити. Продаж зброї та боєприпасів за програмою PURL – не прикрити, але розтягнути в нестерпних для нас термінах. Ну і Starlink, звісно ж. Дуже критично для нас. Дуже. Євросоюз зараз працює над тим, щоб запустити щось схоже своїми силами. Але скільки на це піде часу? Хтозна.
Паралельно США можуть зняти частину санкцій із Росії. Можуть тиснути на європейських партнерів митами. Тощо. Щоб Україна була вимушена йти на невигідний для себе мир. Мир на російських умовах. На якусь із версій капітуляції. Але під соусом "закінчення війни", який дуже легко продати як зовнішній аудиторії, так і внутрішній в Україні. Адепти подібної формули вже дуже чітко викристалізувалися в нашому інфопросторі за останні пару місяців.
Усе вищеописане може й не трапитися. А може навіть дуже різко. І я б волів, щоб у влади був "варіант Б" на момент, коли прилетить чорний лебідь.
Ми геть не самі в цьому протистоянні. І поки в Німеччині та Франції, основних економіках ЄС, при владі ті, хто супортить Україну, треба закласти підвалини підтримки в такий спосіб, щоб у разі зміни влади на проросійські сили, було інституційно неможливо відкотити цю допомогу.
За останні 2 роки ми наростили частку всього, що застосовуємо на полі бою з 40% до 60% українського виробництва. І зупинятися на цьому не можна. Більше виробництва всередині країни, більше спільних підприємств із країнами-партнерами. Більше партнерств на усіх можливих рівнях: від військово-політичного до взаємодії між громадянськими суспільствами.
На останньому безпековому форумі у Варшаві кілька днів тому, фраза, яку я чув найчастіше з уст європейських, британських та й американських політиків і чиновників – "we need to learn Ukrainian lessons".
І це наш ключ до взаємодії та нівелювання загрози. Перехід зі статусу "жертви" до статусу тих, хто навчить, як протистояти найбільшому злу сучасного світу – рф.
Раніше в питаннях захисту себе Європа покладалася на США. В лютому 2025 року Джей Ді Венс, виступаючи на Мюнхенській безпековій конференції, чітко пояснив європейським партнерам, що захист Європи – це справа Європи. І що США не збираються надалі бути гарантами безпеки за замовчуванням.
З тих пір європейці активніше розпочали реорганізацію власних збройних сил, розвиток ВПК, розробку безпілотних систем. І, найголовніше, пошук того, хто має практичний досвід успішної боротьби з агресором в умовах сучасної війни.
А тут – ми!
Тому – так, ситуація у нас складна, може бути ще складнішою, але не безнадійна. Як у питаннях міжнародної співпраці, так і на полі бою. В другому зараз навіть краще, ніж в першому. Тож нашим політикам варто максимально наростити зусилля, щоб за рівнем успішності бути гідними наших захисників. А суспільству пам’ятати, що сучасна війна – це не тільки протистояння армій та економік. Фінальний результат залежить і від залученості нації в цілому.
Тому підтримуємо військо, вчимо дітей, ходимо на роботу, купуємо зарядні та генератори. І стоїмо. Слабким ніхто не допомагає. Слабких списують на смітник історії. Маємо бути сильними. І будемо!
Джерело: Serhiy Prytula / Х
