Плюнути в пику тому, хто таке белькоче 

7 жовтня – день народження російського диктатора Володимира Путіна. Своє ставлення до нього українці вже висловили відомою кричалкою, придуманою вболівальниками харківського "Металіста". Ця кричалка давно стала популярною у найрізноманітніших країнах, будучи, мабуть, найчіткішою характеристикою російського диктатора, руки якого по лікоть у крові українського народу.

Іноді чути розмови про те, що Путін винен і в загибелі росіян. Зізнаюся, мене шокують такі розмови. Адже ще в шкільні роки я запам’ятав вірш Пушкіна "Свободы сеятель пустынный", у якому була чітка, однозначна відповідь на запитання про те, що потрібно робити з народами, які не розуміють і не приймають дарів істинної свободи.

Саме цим і займається Путін щодо росіян. До того ж з їхньої мовчазної згоди, яка часом перетікає в обожнювання. Це загальноросійський "стокгольмський синдром". І нам усім були б глибоко байдужі всі ці колективні психологічні, морально-етичні збочення росіян, якби їхня країна не вторглася з війною на українську землю. Але тепер, коли ми чуємо й бачимо спроби виставити й росіян жертвами правління Путіна, як якийсь аргумент, що має нас втішити, це викликає бажання плюнути в пику тому, хто таке белькоче.

Але в день народження російського диктатора у мене є побажання до жителів і громадян його країни. Бажаю, щоб усі ночі, що залишилися у вашому житті, ви провели так само, як жителі міста Олешки. Так, щоб у вас не залишилося нормального доступу до води, електрики й газу. І щоб ніхто не прийшов вам на допомогу. Бо ви цього не заслужили.

А самому Путіну я бажаю долі Адольфа Гітлера. З тим лише уточненням, що в Путіна навіть на самогубство забракне духу. Втім, цілком очевидно й безперечно, що в майбутньому в усьому світі 7 жовтня 1952 року згадуватимуть із такою самою огидою, з якою згадують 20 квітня 1889 року – день народження Гітлера. Історія вже оголосила свій вирок одному з них. Інший поки живе й ухвалює рішення.

Але історія, як відомо, не закінчується в день народження диктатора. Вона закінчується тоді, коли диктатора більше немає, – і починається тоді, коли залишається лише пам’ять про те, що він зробив.