Розраховувати на мир, звісно, не варто 

Через тиждень стане відомо, кому Нобелівський комітет присудить премію миру. Результат поки що нікому за межами комітету не відомий, але він точно викличе роздратування Дональда Трампа.

Його, людину, яка зупинила стільки воєн, що їх навіть важко порахувати, знову обійдуть стороною. Прикро, що розраховувати й на премію війни, якби така існувала, не вийшло б: войовничий 45/47-й президент виявився таким самим, як і миротворець, навіть хусити виявилися йому не під силу.

Але є й втішна для нього новина. Іншої, не такої глобальної, але цілком престижної премії миру удостоїлася Організація Північноатлантичного договору. Це Вестфальська премія, яку за ініціативою Економічного товариства Вестфалії та Ліппе раз на два роки вручають за внесок у європейську стабільність, порядок та інтеграцію. 370 років тому закінчилася Тридцятирічна війна, а враження від пережитих жахів не змогли витіснити навіть дві світові війни ХХ століття, і нагородження премією нагадує про укладену тоді Вестфальську мирне угоду, що зупинило катастрофу в Європі.

Цього року відзначили заслуги НАТО, а в НАТО, як не крути, ключову роль відіграють Сполучені Штати, а США – це Трамп. Бінго! І так, саме Україна дала натовцям час оговтатися, платячи за кожен день і годину зволікання життями. По-доброму, наступну Вестфальську премію справедливо було б присудити саме Україні за збереження миру в Європі, але розраховувати на це, зрозуміло, не варто – ні на премію, ні на мир.

Спочатку продемонстрована Заходом слабкість дозволила Путіну зайти настільки далеко, що зупинятися він уже не хоче, та, мабуть, і не може. Тим більше, що в процесі з’ясувалися кілька важливих речей: та сама ненадійність підтримки з-за океану, на якій будувалася оборонна стратегія Європи; різний ступінь готовності країн-членів вкладати кошти в колективну оборону; застарілі технології ведення війни: неготовність країн НАТО до ракетно-дронових атак, нездатність різко наростити виробництво протиракетних засобів та далекобійного ракетного озброєння. Не те що Україні дати, для власного захисту немає необхідних можливостей.

До речі, особливо яскраво це продемонструвала навіть не російсько-українська війна, а спроба Трампа влаштувати свій бліцкриг в Ірані. Уся застосована міць не дала бажаного результату, а відбиватися від ракет і дронів багаторазово розгромленого режиму аятол виявилося не те щоб зовсім нічим, але й не так, щоб чимось. І це питання не тільки й не стільки наявності/відсутності якоїсь зброї, скільки прикрої аналітично-прогностичної неспроможності.

Вона ж проявилася й раніше в тому, що відповідні західні структури, як національні, так і міжнародні, прогавили різке посилення російської агресії, що спиралася на допомогу північнокорейського та іранського режимів за потурання з боку Китаю. Можна з усмішкою загартованих бійців спостерігати за цими провалами наших старших партнерів, але це має бути гірка усмішка, адже їхні провали – це, на жаль, наші втрати і, отже, наші провали, не кажучи вже про те, що своє майбутнє Україна будує як міцний союз із ними, які регулярно прикро зазнають невдач.

Вже очевидно, що НАТО, аби не на словах, а на ділі залишатися гарантом миру в Європі й не лише в Європі, чекають подальші серйозні зміни з урахуванням винесених уроків. І Україна глибоко зацікавлена в подальшій інтеграції саме з оновленим Альянсом. З тим, який навчиться діяти на випередження, заздалегідь усуваючи загрози та нівелюючи ризики, а не запізно реагуючи на удари, боячись при цьому відповісти занадто сильно, щоб не роздратувати агресора.