Сирени виють про те, що терміново треба жити
Сирени, що виють, – вони виють про те, що терміново треба жити.
Що секунди тікають, збиваючись у зграї днів, твій часовий фронт провалюється, тікає-відступає-відкочується. Зупинити їх можна лише, узявши в руки кожну малу з них, проживши кожну малу з них.
Тепла пора року – пора непоміченого дива. Кожен крок, котрий ми робимо в теплій ночі, – диво. Кожен день, коли ми можемо ступати без товстих шарів одягу, дихаючи порами тіла, – диво. Кожне небо, широко розкрите від свинцевих хмар, – диво. Дощ без льоду – диво. Зелень, що пружно й ніжно шелестить угорі, – диво, бо йому визначено бути сірим попелом під ногами, але до того в нас є ще час.
Прийде момент, і це все життя – ці всі секунди і хвилини, дитячі іграшки й дорослі коштовності, дахи й вікна, уявне минуле і примарне майбутнє – осиплються на землю, стануть рівномірним сміттям під ногами, хрустітимуть жалібно й безсило. І коли тут, серед темряви, трапляється весна, літо, рання осінь – це диво, це небесна амністія, це божественне умовно-дострокове і – тимчасове.
Легко вмирати, коли ти вже віддав свої борги, коли твоя дитина вибачить тебе, бо вона вже не дитина, а доросла. Твоя смерть продовжує життя країни, смерть країни – продовжує життя планети, планета гине, щоб жило Сонце.
Уся надія на Сонце. Сонце нас точно не зрадить, воно мчить колами Чумацького Шляху, і домчить до престолу, і попросить за всіх нас, словами, які нам не під силу, – і ми якимось чудом повернемося в цей світ.
Джерело: Ihor Lutsenko / Facebook
