Трамп від самого початку хотів приниження України 

Усе таємне рано чи пізно стає явним. І сьогодні ми спостерігаємо саме такий момент. Ілюзії, якими деякі політики, експерти й коментатори роками намагалися приховати справжню позицію Дональда Трампа щодо України, розсипаються на очах. Для цього навіть не знадобилося жодних секретних документів чи гучних викриттів. Досить подивитися на дії самого президента США – і зіставити їх із тим, що він говорить.

Усе гранично просто. Вашингтон вимагає від Києва припинити удари по російських нафтопереробних заводах. Водночас Трамп домовляється з Володимиром Путіним про постачання російського дизельного пального, послаблюючи економічний тиск на країну, яка продовжує війну проти України. Ба більше, американська адміністрація, як повідомляють західні ЗМІ, готова використовувати військову допомогу й розвідувальну інформацію як важелі тиску на українське керівництво. І зрештою, сам Трамп відкрито заявляє, що Україні потрібен інший президент.

Після цього хтось ще має намір переконувати нас, що американський лідер займає нейтральну позицію і лише намагається бути посередником між двома сторонами? Посередник, який вимагає поступок насамперед від жертви агресії, але водночас надає агресору нові економічні можливості, – це вже не нейтральний арбітр. Це учасник політичної гри, чиї рішення мають цілком конкретні наслідки для однієї зі сторін війни.

Саме про це зараз пишуть провідні американські видання, включно із The Atlantic. У публікації від 12 жовтня журналісти Джонатан Лемір і Саймон Шустер описують, як Трамп посилює тиск на Київ, одночасно надаючи Москві додаткові можливості заробити на експорті пального. Автори пов'язують те, що відбувається, зокрема, зі внутрішніми політичними проблемами США й наближенням проміжних виборів. За їхньою оцінкою, українське керівництво виявилося зручною мішенню для американського президента, якому треба пояснювати власним виборцям зростання цін на енергоносії. Це вже не українська пропаганда і не чиїсь домисли – це зміст публікації одного зі впливових американських журналів.

І тепер стає зрозумілішим багато з того, що ще недавно намагалися пояснити інакше. Зокрема, скандал в Овальному кабінеті в лютому 2025 року, коли публічне зіткнення Трампа із Зеленським викликало бурю коментарів. Тоді деякі вітчизняні експерти поспішили покласти відповідальність за те, що сталося, на українського президента. Мовляв, не так відповів, не виявив належної поваги, не зумів знайти підхід до американського лідера. Виходило, що Україна мала не захищати власні інтереси, а вгадувати настрій людини, від якої залежала американська допомога.

Але що якщо проблема полягала зовсім не в манері поведінки Зеленського? Що якщо український президент зіткнувся з лідером, який від самого початку не збирався ставитися до України як до рівноправного партнера і був готовий домагатися бажаного через публічне приниження й політичний тиск? Сьогоднішні події змушують по-новому поглянути на той епізод. І тим, хто тоді звинувачував винятково Зеленського, варто було б хоча б переглянути власні оцінювання.

Звісно, не можна стверджувати, ніби кожен крок американської адміністрації автоматично продиктований бажанням нашкодити Україні. Але факти останніх днів складаються у тривожну картину: тиск на Київ, вимоги обмежити ефективні удари по російській воєнній економіці, домовленості з Москвою і заклики змінити українського президента. Водночас зіставних вимог до Кремля, які змусили б Росію припинити удари по українських містах і енергетиці, ми не бачимо.

Особливо показовою є вимога Трампа замінити Зеленського. Це вже не просто критика конкретного рішення Києва. Це спроба американського президента вплинути на те, хто має керувати суверенною країною, до того ж у момент, коли вона захищається від повномасштабної російської агресії. За такою риторикою проглядається не впевненість сильного посередника, а роздратування людини, яка не може змусити українське керівництво погодитися на нав'язувані умови. Зеленський відмовляється вважати інтереси України розмінною монетою в переговорах, де Москва дістає поступки, а Київ має розплачуватися за чуже прагнення якомога швидше оголосити про досягнутий мир.

І ось тут для українського суспільства настає момент істини. Можна нескінченно сперечатися про внутрішні помилки влади, критикувати кадрові рішення, розслідувати корупційні скандали й вимагати відповідальності від чиновників. Усе це потрібно нормальній державі. Але одна річ – домагатися змін усередині країни, і зовсім інша – дозволяти зовнішньому тиску перетворювати внутрішньополітичні суперечності на зброю проти власної держави.

Сьогодні Україні не можна дозволити собі розкіш внутрішнього розколу, який послабить її перед обличчям Росії й водночас полегшить завдання тим, хто намагається нав'язати Києву неприйнятні умови. Підтримка чинного президента у протистоянні зовнішньому тиску не означає відмови від критики чи надання владі карт-бланшу. Це означає розуміння простої речі: долю України мають вирішувати українці, а не Білий дім, Кремль чи будь-які інші зовнішні центри сили.

Трамп може змінювати заяви, оголошувати перемир'я без узгодження з Києвом і намагатися диктувати Україні, хто має сидіти у президентському кріслі. Але Українська держава не зобов'язана підкорятися таким вимогам. Її завдання – захищати людей, суверенітет і право самостійно визначати своє майбутнє.

Усе таємне дійсно стало явним. І тепер головне питання не в тому, хто ще готовий виправдовувати дії Трампа, а в тому, чи винесе Україна урок із того, що відбувається. Внутрішні розбірки не мають затуляти головного: в умовах війни країна потребує єдності навколо захисту національних інтересів. Критикувати владу можна і треба. Але не можна дозволяти зовнішнім гравцям використовувати цю критику для послаблення України і примушення її до капітуляції.