Ці биті вітрини тхнуть оркостаном 

Ми якось у 2014-му розмовляли з підлітками Донбасу. Ми приїхали до них в інтернат. Це були діти війни. На той час вона вже добряче пройшлася по їхніх душах. Звичайно, ми запросили їх до Києва.

Вони почали якось непевно всміхатись. Наче підозрюючи, що це жарт, але не знаючи точно – уже сміятися чи почекати продовження?

"Та серйозно!" – сказали ми. І почали перераховувати, що ми їм покажемо, чим пригостимо, куди повеземо на екскурсії.

"Але ж Київ зруйновано", – здивовано сказав один з них. Інші закивали головами. "Авжеж, Київ зруйновано, хто ж про це не знає?"

"Чому зруйновано?" – здивувалися ми.

"Так Майдан же. Там же була війна, і весь Київ зруйнували", – як маленьким, пояснили нам. Далі ми довго реготали. Як ми могли їм пояснити?

...Ось ми зустрічаємося на Європейській з Автодозором. Сніг зрито колесами машин, ми передаємо вироби... Ну, такі там різні вироби, з металу, там ще про часник, та не треба вам знати. Нам дякують, ховають усе це в багажники, Автодозор реве двигунами і мчить у своїх кіннотних справах. Ми озираємося. За кілька десятків метрів – барикада. За нею завжди можна чогось поїсти, але хочеться чогось культурного. Супу якогось. Та й до теплого туалету не завадить, знаєте. І ми, у чому стоїмо – у лижних костюмах, з гронами касок у руках (не всі каски роздали ще), ввалюємося до ресторану. Шкрябаємо льодоступами по мармуру підлоги. Нам шанобливо відводять вільний столик. Він у глибині зали, бо всі столики біля вікон замовлені й зайняті зарані. Таке кіно за вікном, що ви! Під лаунж-музику хльобаємо свій суп. До Майдану кілька десятків метрів.

...Я забігаю до медичного центру, одного з багатьох. Його розташованого в якомусь магазині. Власник дозволив. Магазин, звичайно, не працює. Я віддаю медикаменти, зирю на квіти, що стоять на вікнах. Квіти бажано полити. Що ж ви, люди, про квіти забуваєте, он вуха повісили.

"А віддайте їх мені! – раптом кажу я. – Я їх вичухаю. Дорогі ж рослини. Та які б не були, господи. Жива рослина неполита, таке неподобство!"

"Ми не можемо, – каже втомлений медик. – Ми обіцяли, що нічого тут не зачепимо, усе буде на місцях. Після перемоги Майдану".

"Та, правильно", – зітхаю я.

"Ми поллємо, я прослідкую", – запевняє мене медик.

"Розумієте, пацани, – кажу я, відсміявшись. – Майдан воював на самих дорогих вулицях Києва. Там були такі магазини, яких ви в житті не бачили. Майдан не грабував ці магазини. Навіть вітрини обкладали, забивали. Щоб не постраждали".

Донбаські пацани недовірливо слухають. Потім вони виростуть, приїдуть до Києва. Хтось піде на офіс, як же без цього, хтось стане бродягою, бомжом – а хтось влаштується кухарем в елітний ресторан. Вони побачать Київ. Правда, потім підуть на фронт. Потім хтось із них загине. Хтось піде на шпиталь. Он досі рука не працює. А тіло того, що загинув, так досі й не винесли.

Але я все ж про інше. Я про Францію. Я не знаю, що там у Франції, – відео, щоправда, красномовні. Ці відео тхнуть оркостаном, на якій мові він би не спілкувався. Та, кажуть, "Катюшу" співають справно. Тому вуха стирчать.

Отаке мародерство було в Донецьку, коли він перестав бути українським. Так мародерили Бучу через вісім років. Тут, в інтернетах, лунають крики: "Не лізьте до Франції! Чому ви їх повчаєте?" Знаєте, що, мої милі? Країна двох великих Майданів – Майданів підкресленої чемності й порядності (теж підкресленої), а також дисципліни – така країна має право і повчати, і саркастично всміхатись, дивлячись оті відео.

Слухайте, я чудово знаю, що за нашою підкресленою порядністю й дисципліною різного вистачало теж. І мародерство теж було, як без цього. Але досить одинично. Впорядковано й навіть з дозволу власників. А загалом – підкреслено, підкреслено виховано. Тому ми чітко знаємо, чим тхне оте дикунство битих вітрин і мародерства. Пожежі й плюндрування історичних будівель. Ми надто добре знаємо, чим це тхне... Та й просто захотілося згадати Майдан.