
Артем Біденко
Голова правління Інституту інформаційної безпеки, у 2015–2020 роках – заступник міністра (держсекретар) культури та інформаційної політики України
Ця мова адресована не нам. Вона потрібна людині в Брюсселі
Щоденні російські атаки мають цілком матеріальний ефект. Ракети й дрони руйнують офіси та виробництва, у провайдерів зникає інтернет, у будинках немає води, тепла чи світла. Люди, з якими це сталося, пишуть у соцмережах: сидячи третю добу без світла, дивно було б вимагати оптимізму. Ось на це все накладається пропагандистська машина.
Безперервно Росія збирає ці повідомлення, підхоплює їх мережею ботів і розганяє далі. Часто це можуть бути і не боти, а звичайні люди, які щиро хочуть показати, наскільки все погано, збільшуючи охоплення до критичної межі. Додаються експерти, які в пошуках власної медійної слави прогнозують страшні катастрофи. Наче проблеми вже не окремі, а вся країна розвалюється на очах, і завтра неодмінно буде ще гірше.
Вони тиснуть на нас не тільки ракетами і дронами, але й цілодобовим фоном у соцмережах і медіа, пророкуючи знищення всіх цивілізаційних благ. Щоосені ми чуємо з кожної праски про те, що це буде надзвичайно важка зима, до якої ми не підготувалися, і що виживуть далеко не всі. А навесні – що готується потужна наступальна операція, яка зітре всіх в порошок. Літом – що запускається неперможна мобілізація, якій нам немає чого протиставити. Із цим вдіяти можна одним простим способом. Подивитися на те, що відбувається навколо вас.
Визирнути у вікно. Чи є світло та вода. Перевірити той самий інтернет. Це не означає, що проблем немає або що завтра вони не стануть серйознішими. Просто все, що виходить далеко за межі власного досвіду і подається як прогноз, треба ділити на 10. Ситуація складна і, найімовірніше, буде ще складнішою. Але й сценарію, за якого міста України раптом перетворюються на пустелю, поки не видно. Симбіоз цілодобових повітряних атак і пропагандистського фону примушує нас повірити, що страшні прогнози вже відбулися, що немає сенсу оборонятися далі.
Є ще один фактор. Українська влада на міжнародних майданчиках теж говорить максимально жорстко, прагнучи пробитися до політиків та медіа інших країн. Спокійна розповідь про те, що Україна тримається, працює, відновлюється і справляється з черговою атакою, навряд чи потрапить у новини. Тому назовні звучить інша мова: Росія намагається знищити українську енергетику, позбавити людей світла й інтернету, скоює злочини проти людяності. І це не перебільшення – атаки на цивільне населення та інфраструктуру справді є злочинами проти людяності. Ця мова адресована не нам. Вона потрібна людині в Брюсселі, Вашингтоні чи іншій столиці, яка має ухвалити рішення про зброю, гроші або санкції. Їй треба пояснити, чому проблема термінова і чому на неї потрібно реагувати зараз, а не колись потім. Без різких формулювань ця історія просто загубиться серед десятків інших.
Ми ж читаємо ті самі заяви зовсім інакше. Для дипломата – це аргумент у переговорах, а для українця чи українки, які відкривають телефон після чергової атаки, це підтверджує страшні прогнози, які буквально хвилини тому вони читали в домовому чаті як переказ новин з одного великого сайта, де мудрі експерти все знають наперед. У результаті ми маємо дві різні розмови, які накладаються одна на одну.
Ворог прагне переконати нас, що все значно гірше, ніж є, щоб ми злякалися і втратили віру у власну спроможність. Українська дипломатія, навпаки, намагається переконати інших, що ситуація настільки серйозна, що вони повинні діяти. Обидві сторони говорять про одну й ту саму реальність, але роблять це для різних аудиторій і з різною метою.
Попри страх, невиспаність, необхідність робити свою роботу під час атак дронів, смерті близьких, маємо дивитися навколо і бачити власну стійкість, вірити в наші Збройні сили і головне – бути разом. Страх і розбрат – така ж зброя, як ракети, але протистояти їм значно легше. Для цього нам не потрібні перехоплювачі, достатньо віри, взаємоповаги і здорового глузду.
Джерело: Артем Биденко / Facebook


