Я свій орден не повертаю
Раз така історія, то я свій орден не повертаю, бо його банально в мене немає. Але!
По-перше, українська дипломатія традиційно кульгає...
Але, по-друге, суверенній державі ніхто не має права вказувати, яким має бути її пантеон героїв. Ніхто з тих, хто боїться у власному небі збити навіть один дрон, аби не злити й не спровокувати Москву, не має жодного морального права вказувати українським військовим, чиє ім'я має носити їхній підрозділ, а чиє – ні.
По-третє, польський президент забрав орден не у Зеленського. Переконана, що президенту України глибоко байдуже до символізму цих нагород. Навроцький забрав його в українського воїна, волонтера, у мами, яка поховала сина, у дружини, що чекає чоловіка з фронту, у дитини, яка росте без батька, а нерідко – і без мами-військової.
Але кажу я все це з єдиною метою – не для нагнітання чи розпалювання ворожнечі. Адже "гірше, ніж воювати без союзників, – це воювати із союзниками". Пишу я це, аби нагадати: друг у нас один, гарантія безпеки одна, захист і порятунок – тільки в руках нашої армії.
Зрад, конфліктів, сварок і популізму ще буде багато. На темі України будуть грати, вигравати й програвати. А ми маємо бути сильними, стійкими та вірними собі.
Маємо не зачаровуватися нашими партнерами та сусідами. Росія мала навчити нас ще століття тому, що той, хто клянеться у вічній любові та дружбі, з легкістю зрадить за першої ж нагоди.
У нас є тільки ми. У нас є тільки сили оборони. А орден нехай залишається у Муссоліні. Йому на тому світі він потрібніший.
Джерело: Алена Курбанова / Facebook
