Або підлаштуємося, або помремо
Війна – це час для адаптації. Або підлаштуємося під нові виклики, або помремо.
Нам ні в кого списати правильні рішення, бо жодна із сучасних країн не стикалася із подібними загрозами дронових та ракетних атак, увесь наш досвід ми отримуємо "в бою", а нові правила пишуться кров'ю. Тож перед суспільством постає просте питання – вимагати цієї адаптації чи, знизавши плечима, констатувати: в нас війна, що поробиш.
І ось тут починається найстрашніше! Будь-яка тема, критичне питання одразу ділять суспільство/дописувачів/коментаторів на два табори. Перший – кричить, що влада – крадії, всьо пропало і треба міняти всіх на всіх. Другий – кістьми лягає, аби захистити владу, бо тільки на ній наш опір і тримається. Критикувати – означає здатися Москві. Журналісти стали ворогами, антикорупціонери – зрадниками, люди з картонками – запроданцями, розслідувачі – працюють на Росію.
Критичне мислення вийшло із чату. Люди перестали читати, аналізувати, рефлексувати, все спустилося до рівня емоцій та інстинктів. Де своїм лайки, чужим – помиї. І це не адаптація, це стагнація. Бездіяльність, лояльність, поблажливість – це шлях північного сусіда, де народ все віддав на відкуп владі, і тепер ця влада вбиває і їх, і нас.
Адаптація – це:
1. чіткі правила диференційованої тривоги;
2. продумана логістика укриттів;
3. вирішення проблем із громадським транспортом;
4. рішення для великого бізнесу (приватні засоби ППО, пільги, канікули, допомога у будівництві нових логістичних складів).
І ще купа питань, із якими нам жити роками, а вирішувати тут і зараз.
Якщо українці/дописувачі/коментатори із котами та гербами на аватарці, живі та активні, куплені та народжені на ботофермах, не будуть вимагати цієї адаптації – все здобуте за ці роки ворог помножить на нуль.
Джерело: Алена Курбанова / Facebook