Ігор Смешко
Колишній керівник Головного управління військової розвідки Міноборони, ексголова Служби безпеки і колишній кандидат у президенти України
Міна уповільненої дії. Державна піраміда демократії та помилки її будівництва
Державна піраміда демократії та помилки її будівництва в Україні у період з 1991 по 2005 рік (тези до Стратегії відновлення України)
"Історія відкриває нам свою книгу, яка має робити нас мудрішими. Вона допомагає уникати несправедливості і повторення вже вчинених людством помилок. Але якщо нею зневажати і використовувати лише як засіб політичної боротьби, яка посилює розбрат і зло, то вона стає паливом, яке підкидається у вогонь суспільної нетерпимості" (Едмунд Берк, 1729-1797)
Усі політики, які були при вищій владі в Україні, стверджували, що вони будують демократію. Цього вимагали від них Декларація про державний суверенітет України 1990 року і Конституція України від 1996 року. У Декларацію було включено бажання створити "демократичне суспільство", а у першій статті Конституції Україна була проголошена як "демократична, соціальна, правова держава". Але що саме потрібно було будувати як цілісну систему, політики в Україні ніколи не знали. Завдань на наукові дослідження із цього приводу з використанням теорії і практики системного аналізу і синтезу складних систем не ставилось. Отже, такі дослідження на замовлення вищої політичної влади не проводилися.
За свідченням у 2019 році першого президента України Л. Кравчука (1991-1994 рр.): "У 1991 році ми проголосили, що Україна стала демократичною державою....раптом почали будувати нову державу. Знань нової системи не було, хоча ми були освіченими людьми... Але ці знання були зовсім протилежними до того, що нам потрібно було у новій Україні. Така ситуація зберігається і досі".
Другий президент України Л. Кучма (1994-2004 рр.) ще при затвердженні його на посаду прем'єр-міністра у 1992 році звернувся до Верховної Ради із проханням: "Ви скажіть мені, що потрібно будувати? А я – збудую".
Після 35 років державотворення в Україні можна підвести перші підсумки.
Демократія в Україні і наразі залишається декларативною. Норми Конституції не стали законами прямої дії, незалежність гілок влади і верховенство права в країні відсутні, а практика державного управління є авторитарною. Два Майдани спротиву владі у Києві у 2004 і 2014 рр. та 12-річна боротьба із російською агресією довели, що причиною трагедії України є відсутність політичних еліт, які були б гідні її народу і армії. Саме корумпованість і слабкість влади призвели до того, що Кремль і Захід не вірили, що Україна протримається більше трьох днів під час повномасштабного вторгнення 2022 року. Це додатково спровокувало Кремль на вторгнення, а посольства Заходу – на втечу з Києва.
Якби не народ і армія України, авторитаризм на кшталт російського давно вже з'явився б і в Україні. Стійкість України у війні із Росією не є заслугою влади. Навпаки, незважаючи на тотальну корупцію і злочинну бездіяльність влади під час підготовки до війни, саме народ вистояв завдяки його історичній відданості свободі і демократії.
І сьогодні народ і армія України захищають не тільки себе, але й усю Європу від азійського авторитаризму. Як і у ХІІІ ст., він походить з боку євразійської імперії, озброєної ще й ядерною зброєю.
Проаналізуємо помилки, які були зроблені за роки незалежності саме політичними елітами України і які мають бути виправлені після війни.
Нагадаємо, що політичні еліти відрізняються від еліт професійних (фахових). До перших належать люди, яких обрано до влади або призначено до влади за політичними квотами. Після чого вони стають політиками і отримують повноваження на прийняття стратегічних рішень у країні. Кадрові професіонали, які належать до фахової еліти, лише поступово зростають по кар'єрній фаховій драбинці. Навіть в органах влади вони не мають повноважень, які мають політики.
Кадрові професіонали завжди підпорядковуються політичній владі. При тому, що вони можуть не поділяти погляди і програми політичних партій, які перемогли на виборах. Для них закони природи, права, економіки, воєнного і дипломатичного мистецтва є пріоритетами. Політична діяльність для військових і державних службовців взагалі заборонена. Як свідчить історія, деякі з них, особливо воєнні професіонали, можуть ставати й успішними політиками. Як, наприклад, воєнні: Вашингтон, Черчилль, Маннергейм, де Голль, Ейзенхауер, Маршалл, а також фахові професіонали, як Аденауер та Бальцерович. Але зворотного переходу з політичної еліти в успішну фахову практично не існує.
Процес державотворення в Україні, починаючи із 1991 року, можна умовно поділити на два періоди. Які відділяє один від одного "Помаранчева революція". Вона була першим масовим спротивом владі із загрозою розколу України і громадянської війни.
Період 1991-2004 рр. можна назвати періодом закладки фундаменту держави і основ демократії в Україні. Другий період після неї (2005 – до наших днів) можна назвати періодом регресу демократії і спробою добудови олігархічно-кланового авторитаризму в Україні. На заваді цій спробі, яку і наразі проводять діючі політичні еліти, виступають народ і армія України.
Парадоксу у тому, що регрес ще недобудованої демократії почався саме після "революції", яка проходила під гаслами "боротьби із злочинною владою" і "захисту демократії", немає. Революція 1648 року в Англії також була направлена проти авторитаризму короля Карла І та під гаслами захисту парламентаризму. Але вона призвела до ще більш кривавої диктатури Кромвеля. Тільки після неї демократія поступово відновилася. На щастя для британців, більше без революцій, еволюційним шляхом, численними компромісами у суспільстві і збереженням традиційної форми конституційної монархії.
Перший період державотворення в Україні почався із Декларації про державний суверенітет від 1990 року. В ній уперше згадується саме слово "демократія". Але й, одночасно, закладається перша "міна уповільненої дії" проти неї. Точніше, проти здатності демократії України до захисту від авторитаризму Росії. Представники Народного Руху з голосу у сесійній залі Верховної Ради внесли у Декларацію поправку про без'ядерний статус України. Чого тоді від України ще ніхто й не вимагав і жодний міжнародний договір робити цього її не зобов'язував.
Це було чи не першим свідченням суттєвих вад політиків в Україні із перших кроків її незалежності. Які відслідковуються й донині: брак політичної мудрості, стратегічного мислення, вміння дивитися далеко вперед, передбачати наслідки рішень і розвиток подій, а також невміння сприймати дійсність не у містечковому, а у глобальному вимірі, цілісно.
Адже досвід Другої світової війни мав би застерігати: неозброєні демократії є беззахисними перед озброєними диктаторами. Належність до демократичних країн не є автоматичною гарантією їх колективного захисту. Поміч демократичних країн завжди є неспішною і непевною, як, наприклад, неохочий вступ США у ту війну в Європі.
Що ж до інших обставин початку будівництва демократії в Україні, то вони об'єктивно були гарними. Особливо як початкові умови для зростання соціально-економічної бази для її існування. Підтримка народом України демократичного вибору була абсолютною. Позаду був приклад краху комуністичної моделі "диктатури пролетаріату" із пустими полицями у крамницях. Попереду – високий рівень життя і неонові вітрини супермаркетів на Заході. Успіх якого ототожнювався із демократією.
Як відомо, соціальною базою демократій є середній клас і високий рівень політичної культури виборців. Без чого демократії не працюють. Умови для їх розвитку в Україні були кращими, ніж у всіх без винятку країнах Східної і Центральної Європи, які позбулися комунізму.
Україна мала найбільшу територію у Європі, входила до 20 індустріально розвинутих країн світу і мала один з найкращих показників розвитку науки і освіти. Вона мала і другий світовий показник за співвідношенням вартості корисних копалин на душу населення. А також найбільшу у Європі армію. Цього було достатньо для переходу не тільки до демократії, але й для її захисту від будь-якого ворога. Питання ядерної зброї, попри першу Декларацію, було відкритим. Його вирішення мало б здійснюватися без поспіху і виключно у власних національних інтересах України.
Першою проблемою влади, яка неочікувано для себе стала незалежною, стало незнання архітектурного плану того, що потрібно будувати як СИСТЕМУ. Це незнання привело до емпіричного вибору окремих моделей цілісної системи без врахування взаємних зв'язків між її елементами. А саме: A – модель економіки країни; В – модель політичної системи країни; С – модель армії, силових структур і правоохоронних органів; D – модель регіонального устрою і місцевого самоврядування; О – модель розвитку суспільства країни і P – модель розвитку еліт країни (політичних і професійних).
Поради й інформація з цього приводу від представників воєнних еліт політичною владою ігнорувались. Як, наприклад, доповідь і висновок Експертної наукової ради Міністерства оборони України, яка у лютому 1992 року виступила за збереження тактичної ядерної зброї, стратегічної авіації, національного виробництва високоточної ракетної зброї і лише часткове скорочення стратегічного ядерного арсеналу у пропорціях, не вищих, ніж у США і Росії. Без чого, за її висновком, забезпечити оборону України при її нейтральному статусі буде неможливо.
Не була врахована інформація і воєнної стратегічної розвідки, яка тоді тільки народжувалась. На відміну від СБУ – спадкоємниці КДБ УРСР, вона не мала в Україні свого попередника. Керівництво воєнної розвідки було сформовано із представників оперативної розвідки ГРУ ГШ ЗС СРСР і військової контррозвідки Третього ГУ КДБ СРСР. Не маючи власного досвіду зовнішньої розвідки стратегічного рівня, це керівництво не доповіло президентові про поради доктора З. Бжезінського, які він у жовтні 1992 р. передав через військового аташе України в США.
Поради З. Бжезінського стосувалися введення в Україні нової системи права і моделей державного управління при демократії як цілісного комплексу – як системи.
"Якщо ви втратите час на винахід власних законів капіталізму, вільного ринку і приватизації, то створите правове поле безвідповідальності і стимулюватимете появу олігархів. Закони будуть розмиті, суперечити один одному і стимулювати корупцію. Інтересом можновладців і близьких до них бізнесменів стане не створення у вас рівності усіх перед законом, а збереження їх влади і можливостей до збагачення. Особливо в умовах приватизації в такій багатій країні, як ваша. Законослухняність у вас скоро зникне, а демократичні традиції не прийдуть. Це дискредитуватиме слово "демократія" в очах людей, які жодного дня не встигнуть пожити при ній".
З. Бжезінський радив перекласти українською мовою і прийняти у Верховній Раді систему законів будь-якої з демократичних країн Заходу "одним пакетом". Далі пропонував коригувати їх за бажанням під національні традиції. Головне, щоб система була цілісною, пройшла випробування тривалим історичним шляхом успішної демократії і відразу, системно, запрацювала. Враховуючи, що Україна є найбільшою країною Європи і має історично різні за розвитком землі, як Київщина, Галичина, Слобожанщина, Донбас..., він радив взяти за приклад федеративну модель США. Що було співзвучно тоді і з ідеями В. Чорновола, який у перші роки незалежності розглядав можливість федеративного устрою земель України...
Не тільки Рух, але й інші партії, які згодом вважали себе національно-патріотичними, ніколи не розглядали демократію як самодостатню цінність і як головну мету для будівництва держави в Україні. Закони демократії їх не цікавили. Як і соціаліст Петлюра у 1918 році, вони були скоріше прихильниками "національного" авторитаризму. Тому значення захисту малих і середніх власників і середнього класу для будівництва демократії не розуміли. На відміну, до речі, від Скоропадського, якого обрав до влади гетьманом Союз хліборобів України.
Як наслідок, приватизація в Україні мала грабіжницький характер стосовно її народу. Вона призвела до ще більшого розшарування суспільства і до появи надбагатіїв. З найбільш наблиених із них до влади згодом народились олігархи. Приватизацію проводили політики, які опинилися "під рукою", з "кола близьких людей" до керівництва. Політики в уряді мали досвід життя в СРСР, але не в демократичних країнах Заходу. Більшість з них були зі складу партійно-комсомольської номенклатури, КДБ і промисловців УРСР. Серед політиків-законодавців у Верховній Раді були також колишні дисиденти, науковці і представники творчої інтелігенції УРСР.
Брак ідеологічних партій, які мали б програми побудови демократії, призвів до того, що президенти об'єктивно не мали кадрового резерву у регіонах. Це змушувало їх шукати лояльності місцевих еліт і їх лідерів у боротьбі за електорат і підтримку на виборах. Платою стала вибірковість у боротьбі з регіонально-клановим авторитаризмом. Центральна кадрова політика, яку раніше проводила комуністична партія, була поступово заміщена на неофеодальний принцип управління: "васал мого васала – не мій васал".
Призначення главами уряду лідера дніпропетровського "клану" Лазаренка і донецького Януковича було наслідком таких процесів. Інформацію про кандидатів на державні посади могла перевірити лише СБУ. Практика показала, що доповіді президентам приховували відносини із ними самої Служби. Для прикладу, кандидатура Януковича на посаду керівника Донецької області була рекомендована президенту керівництвом СБУ. Він характеризувався як гарний керівник, судимість якого перевіряла Комісія партійного контролю ЦК КПРС і вона була знята ще за часів СРСР. Що не мало документального підтвердження. Генерал СБУ, який ініціював таку рекомендацію, згодом став одним із керівників фракції Партії регіонів у Верховній Раді за часів президента Януковича.
В мемуарах президента Л. Кравчука є звинувачення керівництва СБУ у співпраці на дострокових президентських виборах 1994 року з його опонентом Л. Кучмою. У першого президента України дійсно не було механізму контролю над СБУ і напрямами її негласної оперативної діяльності. Після ліквідації контролю адміністративних органів ЦК КПРС над КДБ УРСР її спадкоємиця СБУ отримала монополію на інформування влади, негласний контроль над силовими структурами і правоохоронними органами, але втратила будь-який контроль над собою.
Президент України Л. Кучма почав із створення альтернативного СБУ каналу інформації у розвідці. У 1995 році ним був створений Комітет з питань розвідки (КПР) при президентові України. КПР почав планувати, координувати і контролювати розвідувальну діяльність СБУ, МО, МВС, Прикордонної служби та аналітичних служб МЗС і МФ. Була розроблена Національна розвідувальна програма і введено фінансування розвідорганів окремою статтею держбюджету.
Альтернативним каналом зовнішньої розвідки стала воєнна стратегічна розвідка. У 1997 році посада її керівника була суміщена із посадою голови КПР. В ній було проведено кадрове очищення і підсилення, збільшено штат закордонних представництв, фінансування і матеріально-технічне забезпечення. Окрім збільшення стратегічного компонента, були створені підрозділи розробки міжнародної організованої злочинності і космічної розвідки. ГУР МО як замовник забезпечило модернізацію і прийняття на озброєння станції радіоелектронної розвідки "Кольчуга".
Перед наступними президентськими виборами 1999 року КПР і воєнна розвідка разом із прокуратурою запобігли участі у виборах П. Лазаренка. Колишній глава уряду перетворився на той час у повноцінного олігарха. Глава дніпропетровського "клану" мав власну партію у Верховній Раді, власні ЗМІ, зв'язки у керівництві СБУ, міжнародній організованій злочинності і мав шанси стати наступним президентом України.
До початку виборів 1999 року Лазаренко був ув'язнений і згодом засуджений в США. Співпраця КПР і воєнної розвідки із ФБР США отримала високу оцінку на спеціальних слуханнях у Конгресі США. У квітні 1998 р. перед Сенатом свідчили директор ФБР і керівник КПР (за сумісництвом і воєнної розвідки), а Україна отримала єдину донині резолюцію Конгресу із визнанням успіху у боротьбі із корупцією і організованою злочинністю.
На розширеній Колегії МО України у 1999 році воєнна розвідка отримала від президента Л. Кучми високу оцінку за надання йому альтернативної інформації. Але після повторного обрання його на посаду президента монополія СБУ поступово відновилася. З призначенням керівником СБУ Л. Деркача спочатку було звільнено керівництво КПР, потім ліквідований Комітет, а у 2000 році звільнено керівництво ГУР МО. Підрозділ розробки міжнародної організованої злочинності був ліквідований, співробітники звільнені, а база даних вивезена в СБУ.
Відновлена монополія СБУ (кінець 1999-2002 рр.) мала катастрофічні наслідки для України і для президента Л. Кучми. За цей період в СБУ був створений "Ситуаційний центр" за участю російського кримінального авторитета С. Могилевича, здійснена контрабанда зброї з порушенням санкцій ООН у Сьєра-Леоне і Ліберію, розслідуванням якої зайнялася спеціальна комісія ООН. Відбулася контрабанда стратегічних крилатих ракет Х-55 (потенційних носіїв ядерної зброї) і технологій їх виготовлення в Іран і Китай, передача стратегічних бомбардувальників Ту-120 і Ту-95 та більше 500 крилатих ракет Х-55 у Росію, "касетний" і "кольчужний" скандали. І особливо – трагедії із загибеллю В. Чорновола і вбивством журналіста Георгія Гонгадзе.
Ці трагічні події широко висвітлювалися у ЗМІ, мали міжнародний резонанс і призвели до тимчасової політичної ізоляції України на Заході. Кремль використав їх для блокування євроатлантичної інтеграції України. Білий дім скористався ними як аргументом і виправданням зволікання із розробкою спільної стратегії США і Заходу щодо виведення України із "сірої безпекової зони" і інтеграції її у ЄС і НАТО. Не забуваємо, що у 2001 році російський президент Путін фактично просив американського президента Буша прийняти Росію у НАТО, а у 2002 році він навіть заявив: "В України свої відносини з НАТО і у кінці кінців рішення про їх розвиток буде прийматися Києвом і Брюсселем". Росія ще не мала тоді достатніх сил, окрім "м'якої сили", для вирішення "українського питання", а Захід своєю короткозорістю, егоїзмом та роз'єднаністю фактично зраджував Україну.
Внутрішня опозиція скористалася тими подіями для початку кампанії "Україна без Кучми" на фоні також катастрофічної втрати довіри суспільства до влади. Причина якої полягала у відсутності прозорості у розслідуваннях резонансних злочинів, їх безкарності, втомі від повільних реформ і втраченого часу на пошук і створення по-справжньому демократичних моделей управління...
Реформа СБУ як ключового елемента у моделях управління С і ВС почалася лише за рік до нових президентських виборів 2004 року. Під час представлення у вересні 2003 року нового керівника СБУ – першого вихідця не із КДБ, а з кадрового складу генералів Збройних Сил України – президент Л. Кучма поставив перед ним завдання провести "декагебізацію" СБУ.
За рік і 4 місяці від СБУ була відокремлена розвідка і на її базі була створена окрема Служба зовнішньої розвідки (СЗР). Одночасно був відновлений Комітет з питань розвідки при президенті України. З органів влади були відкликані офіцери діючого резерву, які мали можливість їх негласного контролю, перебуваючи самі поза контролем. Відповідним указом Президента подібна практика була заборонена. Воєнна контррозвідка СБУ була зібрана з обласних управлінь в окремий департамент і підготовлено її передачу із СБУ в Міністерство оборони. Були вжиті організаційні заходи зі створення Національного бюро розслідувань і передачі до нього підрозділів боротьби з корупцією і організованою злочинністю із СБУ, МВС і ГПУ.
Після завершення реформи Служба безпеки мала трансформуватися у національний контррозвідувальний орган і спеціальну службу із захисту Конституції і конституційного ладу України.
Завершити реформу СБУ за один рік президентських виборів не вдалося. Але професіоналізм СБУ за рік був відновлений. Усі інші силові структури враховували фактор СБУ та її фахових превентивних дій на профілактику і упередження. Обидва кандидати – і Янукович, і Ющенко – шукали негласних домовленостей із керівництвом СБУ. Але це був чи не єдиний випадок, коли СБУ під час виборів залишилася вірною закону, Конституції, нейтральною і не зрадила діючого президента України. Завдяки чому перший Майдан у 2004 році пройшов в Україні мирно і безкровно.
Незважаючи на втрачений час і зволікання із необхідними реформами, їх половинчастість і непослідовність, відсутність системного і цілісного архітектурного плану, кадрові прорахунки і втрату довіри і терпіння суспільства, перші критичні моделі державного управління в Україні до 2005 року були створені. Вони були у недосконалих, як для розвинутої демократії, формах, але мали гарний фундамент для добудови. Скоріше початкові моделі-контури, але діючі у разі їх використання професіоналами: AB – правової системи та балансу між державною і приватною власністю, BC – відокремлення, балансу і взаємного контролю гілок влади, BD – адміністративного і правового контролю за місцевим самоврядуванням, BC – контролю над силовими структурами: армією, спецслужбами та правоохоронними органами.
Так сталося завдяки тому, що перші президенти (1991-2005 рр.), попри незнання демократії як цілісної системи, фатальні кадрові помилки і невдалу комунікацію із суспільством, спиралися на професійну еліту України. Вони мали класичну освіту, панорамне бачення, досвід управління і розуміння фахового професіоналізму. Їх діяльність була під контролем опозиції, яка діяла у Верховній Раді. Суспільна думка мала значення, а медіа ще не були під повним контролем не тільки влади, але й олігархів. Частина з них була відкрито опозиційною до влади.
Професіоналізм і ефективність органів державної влади, які були створені при них, деякі практично з нуля, були перевірені до 2005 року практикою. А саме: найбільш демократичними виборами президента у 1991 і 1994 рр., блокуванням сепаратизму у Криму у 1994 році, завчасною зупинкою російської агресії біля острова Тузли у 2003 році, стрімким, на подив навіть країн НАТО, розгортанням бригади ЗСУ в Іраку у 2004 році, зупинкою фальсифікацій президентських виборів і блокуванням першої спроби Януковича захопити владу у 2004 році. А також мирною передачею президентської влади і забезпеченням безкровного Майдану 2004 року.
За даними Світового банку, Україна мала у 2004 році економіку із найвищим рівнем зростання валового внутрішнього продукту за часи незалежності: від 12,1 % до 12,4 %. Державний борг відносно ВВП становив 19-20 %. Для порівняння, наразі він становить 101,2 %, а прогноз до кінця 2026 року – 106 %-108,6 %...
Про те, чому другий період державного будівництва в Україні після "помаранчевої революції" (2005 – до наших днів) ставперіодом регресу демократії і спробою остаточної добудови олігархічно-кланового авторитаризму в Україні, поговоримо у продовженні.