+18 Київ
Нещодавно деякі західні медіа повідомили, що українські літаки F-16 будуть оснащені американськими протирадіолокаційними ракетами AGM-88 HARM, авіабомбами з комплектами JDAM підвищеної дальності, які перетворюють некеровані бомби на точну зброю, боєприпасами GBU, а також найновішою версією ракет класу "повітря – повітря" AMRAAM AIM-120 і ракетами AIM-9X малої дальності класу "повітря – повітря".
Слід зазначити, що ще на початку 90-х років Україна мала серйозні можливості для серійного виробництва новітніх на той час керованих ракет класу "повітря – повітря" з активною радіолокаційною головкою самонаведення. За радянською класифікацією – Р-77, за класифікацією МО США і НАТО – AA-12 Adder ("Гадюка"). Ця ракета, названа американцями "ракетою завоювання переваги у повітрі", не мала на той час аналогів у світі, окрім подібної до неї американської ракети AIM-120 Slammer ("Хлопушка") системи AMRAAM (Advanced Medium-Range Air-to-Air Missile), яку було прийнято на озброєння ВПС США у 1991 році.
Наявність цих ракет у складі озброєння авіаційних комплексів перехоплення середньої і великої дальності дозволяла вперше у світовій практиці реалізувати в повітряному бою для окремого літака принцип багатоканальності (по цілях), а також принцип "пустив – забув" (щодо ракет). На київському ВО "Комуніст" (нині – ВАТ "Київський завод "Радар") було освоєно серійне виробництво активної радіолокаційної головки самонаведення 9Б-1348, а на НВО імені Артема – виробництво авіаційної ракети Р-77 загалом.
Збереження після розпаду Радянського Союзу виробництва ракет Р-77 в Україні активно відстоював доктор технічних наук, підполковник Ігор Смешко, який на той час обіймав посаду відповідального секретаря експертної наукової ради МОУ. Підтримували Ігоря Смешка в цьому голова експертної наукової ради Міністерства оборони України, доктор технічних наук, професор, генерал-лейтенант І.Ф. Оленович та інші авторитетні представники українського ВПК. Виробництво було можливе за тимчасової кооперації з РФ, що дозволяло б українській стороні отримати необхідну інформацію й у перспективі створити повністю замкнутий вітчизняний цикл виробництва.
На жаль, вирішити цю проблему Ігорю Смешку тоді не вдалося. Через очевидне нерозуміння суті питання з боку тодішнього керівництва Міністерства оборони і держави виробництво в Україні активних головок самонаведення 9Б-1348 і ракет Р-77 було зупинено. Не допомогло й письмове звернення експертної наукової ради Міністерства оборони України особисто до президента України Л.М. Кравчука. У листі, який Ігор Петрович підготував у 1992 році на ім’я президента України, обґрунтовувалося, що без збереження в Україні виробництва ракети Р-77 і активної головки до неї Україна невдовзі втратить наявний науково-технічний потенціал для власних розробок високоточної зброї середньої і великої дальності. На жаль, ці побоювання Ігоря Смешка, які не були почуті тоді на належному рівні, у майбутньому багато в чому підтвердилися.
Пізніше, обіймаючи посаду начальника ГУР МО України, на екстреній нараді Кабінету Міністрів України під головуванням прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка, присвяченій ракетно-авіаційному удару НАТО по об'єктах у Югославії, відповідаючи на запитання прем’єр-міністра, чому НАТО має повне панування у повітрі, а авіація Югославії бездіє, Ігор Смешко відповів, що югославська авіація безпорадна проти літаків НАТО, оскільки не має сучасного авіаційного ракетного озброєння. Не будучи свого часу, у 1992 році, почутим, він також підкреслив, що сучасні локальні війни вирішуються і будуть вирішуватися передусім у повітрі.
На посаді заступника секретаря РНБО України Ігор Смешко ще раз намагався порушувати це питання і робив спроби відновити в Україні зупинене у 1992 році виробництво авіаційних ракет з активною радіолокаційною головкою самонаведення (типу Р-77).
Слід зазначити, що через багато років Росії вдалося, витративши величезні кошти, самостійно освоїти серійне виробництво таких ракет на своїй території. Україна ж, втративши виробничо-технологічний потенціал, наразі майже не має подібних ракет на озброєнні своїх ВПС.
Тому сьогодні доводиться звертатися по допомогу до наших американських партнерів, за яку ми їм, звичайно, дуже вдячні. Утім, як ми пересвідчуємося чи не щодня, потреба у власних засобах для належного опору РФ виглядає більше ніж нагальною. В умовах триваючої війни, очевидно, слід повернутися до всебічного розгляду на новому технологічному етапі тематики оснащення наших ЗС і, зокрема, ВПС власними засобами ураження. Адже запаси навіть найбільш відданих нам партнерів явно не бездонні, як і кишені їхніх платників податків.
Джерело: Юрій Прокоф'єв / "Сила і честь"
