Ми всі на тому етапі марафону, коли моральне й фізичне виснаження сягає свого піку 

Я розумію, як адекватним людям важко триматися в цьому безкінечному потоці негативу, хейту й токсичності, які несуться з усе більшою й більшою швидкістю і спрямовуються на тих, до кого легше дотягнутися.

Цей потік підмиває стовпи моральних орієнтирів і соціальних зв’язків, підриває довіру до тих, хто роками тримає на собі неймовірне навантаження й цілі пласти соціальної, економічної, державницької роботи, і, зрештою, часто призводить до суспільного френдлі фаєру – усвідомленої чи ні "стрільби" по своїх.

І можна було б, звісно, сказати, що це наш ворог нарешті домігся свого й почав руйнування тих основ, які ось уже 12 років дозволяли нам триматися. І це, безперечно, було б правдою. Але є й інша правда.

Ми всі, і суспільство – від відомих громадських діячів до анонімних коментаторів соцмереж, і держава – від чиновника в районі до посадовців категорії А на тому етапі марафону, коли моральне й фізичне виснаження сягає свого піку.

А коли не зрозуміло, де той фініш, коли дихання не вистачає і біль у м’язах усе сильніший, багато хто готовий ставити підніжки своїй же команді, аби лиш усе закінчилося. Я знаю, як важко.

Ми в Офісі військового омбудсмана постійно живемо в негативному контексті. Щодня ми маємо справу з десятками й сотнями проблем, особистих і колективних драм, болем, відчаєм і зневірою. На нас тиснуть високі суспільні очікування, законні межі, постійне балансування між забезпеченням прав і потребами оборони.

Тисне навіть те, що ми не можемо розповідати про 90% того, що робимо. І що більшість наших успіхів так і залишаться невідомими широкому загалу. Це виснажує.

Іноді дуже хочеться опустити руки, й тоді я намагаюся трохи піднятися над процесом і подивитися на пройдений шлях. І знаєте, з відстані часом усе виглядає не так і погано.

1. Минулого тижня було три місяці, як ми розпочали роботу Офісу військового омбудсмана. Ми запускалися в рекордно короткі терміни у найважчий період – без світла й опалення. Із недоукомплектованим штатом, із недостатньою кількістю комп’ютерів і навіть стільців. Але нашу команду об’єднувала віра в те, що ми робимо, і мотивація допомогти. За ці три місяці ми прожили ціле окреме життя. Ми опрацювали понад шість тис. скарг і поновили права тисяч військовослужбовців. Важко повірити, але ще три місяці тому не було інстанції, куди могли б поскаржитися військовослужбовці, яку можна було б критикувати, до якої апелювати чи вимагати реакції. Зараз вона є, вона набирає спроможності, вона дієва, жива й об’єднує людей, які 24/7 готові працювати для нашого війська.
2. Ще одна дуже корисна вправа – подивитися на себе очима наших іноземних партнерів. Минулого тижня на наше запрошення в Україні з візитом перебував Боудевін Бутс, генеральний інспектор збройних сил Нідерландів, їхній військовий омбудсман. Ми не намагалися створити якесь особливе враження, а показували йому реальність. Проблеми, з якими працюємо, нашу аналітику, новобранців, яких адаптовуємо до війська. І знаєте, рівень і обсяг роботи, який виконують наші сили оборони, оперативність, з якою долаються виклики, справді вражають наших партнерів. Наприклад, ми були в навчальному центрі ДШВ, спостерігали, з якою самовідданністю працюють наші інструктори, як їхня самовіддача перетворює тих, хто ще вчора відмовлявся служити, на мотивованих, добре натренованих бійців, бачили очима іноземців, як формується українське військо. Це дуже піднімає самооцінку. Мої окремі "сердечка" як тим, хто тренує новобранців, так і тим, хто зараз приєднується до війська.
3. Ну і третє, що цього тижня тримає кукуху, – це рішення, прийняті президентом, щодо реформування армії. Я знаю, що зневірені військовослужбовці і їхні родини вже не хочуть слів, їх переконають тільки реальні дії. Вони будуть. Але хочу також, щоб ви зрозуміли, що прийняттю цих рішень передувала колосальна робота багатьох людей: від боротьби за €90 млрд від ЄС нашими урядовцями до одночасного стримування ворога по всьому фронту нашими військовими. Потрібен був час, потрібно було вистояти й вибороти. І Україна це зробила.

Уся ця героїчна боротьба попри найскладніші обставини перетворилася на нашу щоденну рутину, і ми все рідше помічаємо, які ми круті.

Ми так утомилися, що полежати в помиральній ямі здається нам цілком собі затишним варіантом. Але для нашого покоління обрано інший шлях. І допоки стоїть українське військо, ми в тилу точно не маємо права здаватися й нити.

Критичне мислення, підтримка тих, хто тягне, критика дій, а не персоналій. І пам’ятати, який шлях ми вже пройшли. Дуже допомагає.

P.S. пост написаний для балансу, а не для того, щоб заперечити існування проблем.

Джерело: Olha Reshetylova / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора