Ми залишимося тут. Цього в нас не відберуть 

На лівому березі відчуваю себе сьогодні всередині вулика з генераторів. Світла немає з ранку. Зв’язок нестабільний, як моральний стан. Знаходжу маленьку кав’ярню. Усередині сутінки, але двері відчинені. Тендітна дівчина, стоячи на драбині, копирсається в електрощитку. Питаю, чи можу зайти попрацювати. Бо тисне дедлайн.

"Заходьте. Та не знаю, чи зможу підключити генератор. Бариста з мене краща, ніж електрик".

Вмощуюсь у темному кутку і дзвоню Альоні з Борисполя. Ми бачилися у вересні, коли її будинок розбила російська ракета. Тоді їй із дочкою довелося стрибати вночі з другого поверху палаючого будинку. Квартиру, яку знищив обстріл, родина купила лише за два місяці до трагедії. А ще за два тижні до обстрілу на сході загинув чоловік Альони.

Зараз жінка з дочкою живе в родичів у Києві. Свою жалобу вони проживають у чужій квартирі та майже в постійній темряві. Сьогодні світла немає вже 12 годин. Я м’яко питаю, чи можу якось допомогти з переїздом за кордон.

"Ні, ми залишимося тут. Хоч цього вони в нас не відберуть".

Коли ми закінчуємо розмову, моя бариста-електрик підключає генератор. Відставляє каністри з паливом кольору хакі й береться за рожеві макаруни. З’являється інтернет, і я додзвонююсь до військового аналітика. Він порівнює нинішній Київ із Лондоном під час Другої світової.

Світло в кав’ярні знову гасне, бариста йде воювати зі щитком. Я закінчую репортаж. Вмикаю в навушниках The Clash "London Calling" та довго їду заторами через темне місто, з якого я нікуди не поїду ані восени, ані взимку.

Kyiv Calling.