Ми всі у крові громадян України. Невже ви цього не бачите? 

Учора в Михайлівському Золотоверхому соборі Київ прощався із двома дівчатками – сестрами Любавою і Вірою Яковлевими. Їх було вбито о 3.30 15 травня у власному будинку.

Тіла дівчаток дістали з-під завалів співробітники ДСНС.

Загалом цього дня загинуло 24 людини.

Від дев'ятиповерхової секції будинку на проспекті Миколи Бажана, у якому всі вони жили, залишилася сіра яма.

Сіра яма замість людей.

Сіра яма замість їхніх мрій, сподівань, прагнень, усмішок.

Знаряддя вбивства – балістична ракета.

Убивця – Росія.

Нахабна, розбещена, оскаженіла Росія.

Моя Батьківщина.

Більшість громадян Батьківщини вимкнення якихось соцмереж хвилює, як і раніше, сильніше, ніж убиті в сусідній країні люди.

Ніж зруйновані будинки.

Ніж кров, яка хлюпоче через край.

Ніж сироти.

Ніж відірвані вибухами голови, руки, ноги.

Вони не розуміють, чому раптом на них летять українські дрони.

Вони не розуміють, що Україна має право робити для свого захисту все, що вважає за потрібне.

І не нам, які не зуміли, не змогли, не захотіли зупинити війну, узагалі це обговорювати.

Нам – на коліна.

Нам – благати про прощення.

Нам – каятися до кінця віків.

Ми всі у крові громадян України.

Невже ви й справді цього не бачите?

Мені не дає це спати, стукає набатом, попелом Клааса, соромом, болем, сльозами, здертою шкірою, неможливістю жити із цим тяжким гріхом убивства, я задихаюся від цих смертей, я захлинаюся в чужій крові.

Господи, врятуй Україну, зміни її долю й помилуй мене.