Двоє дівчаток уже не обіймуть уві сні кота. І це лише сьогодні в Києві – ще не розібрали завали 

У нас в домі існують три барометри.

Один барометр висить над письмовим столом мого чоловіка. Він (чоловік, а не стіл) мріяв про справжній барометр усе життя, й усе життя то жаба нас давила купувати, то де ти його візьмеш, справжній. А коли ми із Санді були біля моря, то приїхали спеціально в марину, знайшли там спеціальний магазинчик, підняли на вуха власника, що не знав ні англійської, ні української, а тільки грецьку, – і змусили його витягнути на наші очі справжній барометр для яхти.

І купили, і привезли батьку, і подарували. І було йому щастя. Он стрілку крутить, тепер зміна погоди його не застане зненацька, не вирве буря штурвала з рук. Нехай не слабнуть вітрила його.

Друге барометральне угруповання в нас за вікном. Там годівниця для птахів, і я регулярно їх розбещую – підсипаю туди корму. І от, коли вони прилітають і починають жерти те насіння, знаю, знаю я, що буде зміна погоди на холод. А чи на дощ, коли ховаються смачні жирні комахи.

Третя барометральна банда наша – на п'ять хвостів, 20 лап, 10 вух і безліч вібрисів.

Так, бо вони гуляють у саду, гасають за ящірками, бо мишей і кротів давно передушили, падлюки. Та і ящірки всі давно безхвості. А коли йде період злетків, то мені тільки встигай ловити цих морд і саджати під арешт.

Але коли вони товпляться біля дверей і втікають різнокольоровою рікою в хату – голова-хвіст-голова-хвіст – плине річка... То знаю я точно, що буде холод. Чи дощ. Чи сильний вітер.

А чи обстріл.

Бо обстріли вони чують за кілька годин. От якось чують.

...Насправді я хотіла написати, що в нас ще тихо. Ми ж у селі. Тут літає, звісно, але поки що все повз. Ну, хіба іноді десь жахне.

Насправді я хотіла написати, що ви, кияни, це капець що переживаєте. І одесити. І запоріжці. І харків'яни. І вобщє.

Ну, окрім фронту, звісно.

Я б, мабуть, не згодилася б у ночі обстрілів ночувати в Києві – хоча я ж ночувала на фронті в такі, знаєте, ночі обстрілів, що не приведи боже.

Але я хотіла сказати, що на фронті – воно по-іншому. Там ще гучніше й страшніше, хто б сперечався, але не я. Але сприймається інакше.

А в місті. Тут діти, знаєте. Багато дітей.

...Але від сьогодні вже менше.

Київ.

Два дитячі життя сьогодні.

Поки що з відомих. Ще не розібрали завалів.

Двоє дівчаток не потримають уже в долоньках ящірку. Не обіймуть уві сні кота. Не вийдуть на набережну марини. В якомусь прекрасному південному місті.

Двоє, і це лише сьогодні, і лише в Києві. І ще ж не розібрали завалів.

Я не знаю, як це переживати.

Як ми всі це переживаємо...