Своє життя ви вже промовчали. Хоча напрошується інше дієслово
Я не відповідатиму людям, які надіслали мені сотні особистих повідомлень про "розіп'ятого хлопчика" й інших "нещасних дітей Донбасу". Не буду коментувати ані моторошні прокльони на свою адресу, ані інтелектуальні зауваження про бога, любов і співчуття. Не буду, бо не маю медичної освіти.
Я хочу звернутися до тих росіян, які в тій чи іншій формі зізналися, що все розуміють, ненавидять кремлівський режим, відчувають сором і провину за розв'язану війну, але бояться говорити про це публічно.
"У нашій країні це небезпечно", – пише Олена.
Я багато разів ставила себе на ваше місце. Мене так учив батько – щоб зрозуміти співрозмовника, одягни його сорочку. І я одягала. Думала: а що, якби, наприклад, Янукович розв'язав війну, скажімо, із Польщею. Ось я живу у країні (звичайна жінка – не політикиня, не посадовиця), під прапором якої щодня бомблять Краків, Познань, Варшаву. Чи змогла б я їсти, пити, ходити на роботу, зустрічатися із друзями – жити так, ніби нічого не відбувається?
Моя перша відповідь – ні. Потім я додавала у свої фантазії лежачих батьків, немовлят, притулок для собак, фермерське господарство із сотнями тварин. Моя категоричність трохи слабшала. І все ж, хай як я намагалася приміряти цю "сорочку", однаково зрештою опинялася або у в'язниці, або в еміграції. Але залишимо у спокої і мене, і навіть Україну.
Поговоримо про вашу країну – Російську Федерацію. Згадаймо трохи історії. Обійдемося без половців. Я впевнена, що звертаюся до людей освічених, які знають: Друга світова війна як людська трагедія почалася значно раніше, ніж дати, які ми пам'ятаємо з підручників. Населення Німеччини 1933 року, на момент приходу Гітлера до влади, – 65 млн осіб. Вважають, що нацистський режим підтримувало менше ніж половина. Активних незгодних переслідували за "політичними статтями", кидали до в'язниць і застосовували до них інші репресії. Так. Історики оцінюють кількість людей, які хоч якось намагалися запобігти падінню світу в прірву, у 600 тис. осіб, тобто це 1% німців. Один.
Куди поділося ще 30 млн людей? Нікуди. Вони точно так само, як і ви сьогодні, мовчали. Так, вони не брали участі в єврейських погромах, не були фанатиками і, можливо, навіть не зігували. Одні жили з байдужістю, за принципом "мене це не стосується", інші боялися повторити долю "політв'язнів". Чим закінчилася ця історія, знає весь світ.
І в мене є лише одне запитання. Як думаєте, чи могли ці 30 млн людей змінити перебіг історії? Мені здається, так. Одна жінка вчора написала мені, що їй абсолютно нестерпно перебувати серед "зетанутих" сусідів, але в неї – двоє дітей, і якщо вона "відкриє рота", вони залишаться сиротами. Парадокс у тому, Олено, що якщо рота ви не відкриєте, то ваші діти в майбутньому ризикують стати, наприклад, есесівцями. Ну, або іншими апологетами терору й масових убивств.
Думаєте, перебільшую? Вони ж у вас ходять на "уроки мужності", чи як там це називають. Газові камери теж почалися не одразу. Та, господи, кому в Німеччині 30-х таке могло спасти на думку? Ну, обмежують євреїв у правах, ну, громлять їхні магазини, ну, надівають жовті зірки на одяг, ну, відбирають власність, ну, не дозволяють здобувати освіту, ну, переселили в гетто, ну... Ось ця нормалізація ненависті, нормалізація смерті, війни, руйнувань, репресій, у якій сьогодні зростають ваші діти, – ось що найстрашніше, як мені здається.
Ви промовчали, коли вбили Нємцова, Навального. Промовчали, коли школярку Машу відправили до притулку за антивоєнний малюнок, промовчали, коли забороняли книжки Акуніна, пісні Гребенщикова, фільми Серебренникова. Промовчали про сотні кримінальних справ і реальні строки ув'язнення для тих, хто не згоден із кремлівським режимом. Зауважте, я нічого не кажу про ваше мовчання щодо звірств у Бучі чи жахіть Маріуполя. Не згадую про ваше мовчання, коли на мою країну щодня летять авіабомби, ракети, безпілотники. Ось навіть зараз у мене за вікном у Харкові лунає попередження про балістичну атаку.
Я не чекаю від вас співчуття, мені воно давно вже не потрібне. Своє життя ви вже промовчали. Хоча тут напрошується зовсім інше дієслово. Але ж ви переймаєтеся через дітей. Яке майбутнє чекає на них у країні, де відкривають пам'ятники Сталіну, забороняють вільний інтернет, переслідують за інакомислення? Завтра ваші сини прокинуться в Північній Кореї, та вони вже сьогодні живуть на сторінках Орвелла: "війна – це мир, свобода – рабство, незнання – сила".
Ви просите зрозуміти вас, Олено. Не можу. Але чекаю, коли ви й ті росіяни, які написали вчора слова підтримки із застереженням "не знаю, що мені буде за це повідомлення", нарешті заговорите. Заради своїх дітей, не наших. Гадаю, будь-яка ціна буде меншою, ніж та, що чекає на них далі. Ваш психопат і його брехливе оточення не зупиняться. Звісно, ви мали зробити це ще в лютому 22-го, не кажучи вже про березень 14-го – я про Крим. Але тоді ще не було "пташок Мадяра", і вважатимемо, що ви сподівалися перечекати. Тепер такої можливості не буде.
Окремо, щоб двічі не вставати, хочу звернутися до російських опозиціонерів за кордоном. Яшин, Каспаров, Навальна й інші. Здається, час настав. Хтось має повести Олену та її однодумців на Красну площу. Думаю, починати треба сьогодні, кращого часу не буде. Буде тільки гірше. Мадяр схвально киває.
П.С. Попрошу своїх співвітчизників, українців, утриматися від різких висловлювань. Я розумію і приймаю будь-який праведний гнів на адресу сусідів, але все ж спробуємо уявити, що мовчазні антивоєнні росіяни, які живуть на території РФ, існують. Можливо, їх 30 осіб, а можливо, 30 млн, як тоді в Німеччині перед Другою світовою. Пропоную влаштувати припинення вогню в коментарях, можливо, у них зараз справді останній шанс вийти на вулиці.
Джерело: Анна Гин / Facebook