Ця стадія випробувань на міцність у нас іще попереду – ми до неї готові препогано 

Про кінець діалогу. Розкішно виступила Lelѐka на "Євробаченні" – аж дух забивало слухаючи! А зраночку, іно я розплющила очі, у голові мені заграло й пішло на репіт хриплим голосом Шнурова:

"Москва, по ком звонят твои колокола,

Москва, почем твои златые купола?.."

Оце так "музика навєяла", подумала я (олди пам'ятають цей анекдот, нині він уже несмішний), – і тільки глянувши в новини, зрозуміла, що це моя підсвідомість крізь сон правильно визначила напрямок руху наших БПЛА. Слава ЗСУ, з Богом, рідненькі, не зупиняйтеся!

"І не відчую ні жалю, ні болю", – писав Льоня Кисельов у 1968-му (вірш зветься "Шкода Москви", я його колись тут постила). Так і сталося: "ні жалю, ні болю" – хоч би й усе там "сґорєло целіком". Єдине відчуття – це легке обридження на всі оті перелякані "ауєть!" за кадром і, чомусь особливо, на жіночі плачі про те, як їм "здєц-как-страшно": "Уті-путі, какіє ми нєжниє" – так само беземоційно прокоментував хтось з українців, і я подумки поаплодувала: прекрасна, емоційно точна реакція, якою означується – кінець діалогу, точніше, його засаднича, уже, неможливість.

Ті, хто чесно рветься там у коменти тлумачитися в дусі "ага, а нам яково отак п'ятий рік?" – ті ще "на щось сподіваються", ще "не втрачені" для роспропаганди, котра завтра почне нам підсипати – власне, уже почала, у мене повна стрічка! – дедалі більше історій про "харошихрускіх", які весь цей час, мовляв, були на нашому боці й тяжко страждали, тож треба з ними обійнятися, замінити Путіна "харошим", і знов російську власність в Україні можна буде не приховувати (закреслено) знов буде мир-дружба-жвачка – ця стадія випробувань на міцність у нас іще попереду, і ми до неї готові, боюся, препогано...

Шукаю в собі тепер якихось емоцій до тої країни, пробую щось відчути, як герой кисельовського вірша, – але, схоже, в міжчасі я вже для себе "розібрала Росію", як конструкцію Lego, на окремі кубики і провела їх повну інвентаризацію. "Жаль" мені насправді тільки за тою (примарною, як виявилося) надією на рівноправний московсько-український діалог, яка була промайнула в дуже короткому історичному відтинку на рубежі століть, як у щілині між епохами, – я, наївний мурин, у таку можливість один час була вірила (майже як Енн Еплбом, котра досі вірить у майбутню демократизацію Росії!) і знаю людей із російської сторони, котрі так само вірили.

І здавалося, що в мене були для цього підстави – у мене були там читачі. Вирозумілі, інтелігентні. От би знаття, що з ними стало після 2014 року?..

Готуючись оце тепер до суботнього ювілейного дійства в КК "Краків", я мусила покопирсатися у своєму бездонному й безладному архіві – і серед кількох шухляд пожовклих відгуків на "Польові дослідження" 30-літньої давности натрапила, між іншим, на перші читацькі відгуки на російський переклад (вийшов у Москві у 2001 році). Розумію, чому я це зберегла (хтось із москвичів передав, там кілька сторінок зшитих, на фото перша): мене торкнув порив "вивчити українську, щоб читати в оригіналі". По-читацькому це дуже зрозуміле почуття, тільки ніколи воно так, на моїй пам'яті, від росіян у бік української літератури не працювало, – і я була тоді, 25 років тому, щиро розчулена тим, що от, бач, на наших очах відбувається зміна парадигми (плюс іще й із моєї ж подачі!): на місце стосунків "метрополія – колонія" (коли друга мусить знати першу, а перша другу – ні) заступають нові, паритетні, на засадах взаємної поваги й зацікавлення, – розпочинається, нарешті, чесний українсько-російський культурний діалог (ха-ха!)...

Ця ілюзія недовго тривала – на нас майже відразу ж навалилася, як цунамі, російська інформаційно-культурна експансія, а з 2003 року вже пішли вкиди про "три страны, один народ" – але отой, історично короткий, момент "віри в діалог" – у те, ніби словами, книжками, повноцінним культурним обміном можна виправити все те, для чого забракло судових процесів чи хоча б офіційних вибачень на державному рівні, – той момент я пам'ятаю дуже добре. І мені боляче, коли бачу, що для багатьох моїх земляків він триває й досі.

Тому кажу, за класиком, "од всіх своїх нервів": перестаньте вступати з росіянами в будь-який діалог – якщо тільки це не ваші особисті родичі чи друзі; уся ця наша інформаційна "золкінщина" – це тупо марнування ресурсу. Перестаньте намагатися просвіщати чи всовіщати людей, які прямо заявляють, на п'ятий рік веденої їхньою країною війни на знищення, що вони "фшокє", бо "нє думалі, што война іх косньотца": це та міра вродженого цинізму, на яку треба мати в анамнезі мінімум чотири покоління безкарно культивованого злочинства, нормальним людям таке невмістимо (останніми, хто хоч якось, обмежено, але реально зазнав у їхній системі покарання за злочини проти людяності, хай і з іншим формулюванням, були чекісти 1950-х – жертви хрущовської десталінізації, загалом же, не забуваймо, війна на територію "московського царства" на пам'яті живих поколінь не заходила, у їхній свідомості вона завжди має відбуватися "десь далеко", і їм увесь час вкладали в голови, буцімто це через їхню "непереможність", що вони й сприймають за "базу" – а наші дивуються, чому досі ніхто з тих переляканих організмів не зажадав вивести війська з України!). Не треба їх повчати, бажати їм, щоб вони "відчули те саме" і так далі, – вони ані не відчують, ні не зрозуміють.

Хіба – після 40 років (щонайменше!) потужної й послідовної "денацифікації" в кожному з нововиниклих після розпаду нинішньої РФ держутворень. І нинішні атаки на Москву й Підмосков'я якраз і є першим кроком до такої "денацифікації": зміни їм у мізках "заводських установок", за якими, що б не коїла їхня держава, – "іх нє косньотца". Ця установка однакова – що в Путіна, що у Васі з-під паркану. Бити треба – по ній.

І саме тому наші єдино надійні переговорники з Росією – то ракети й БПЛА на Москву.

Carthago delenda est (с).