Україна пройде через цю лихоманку 

Було б неправильно звести все, що зараз відбувається навколо антикорупційних справ, лише до "вероніки-феншуй", чергового скандалу чи політичної лихоманки.

Це, безумовно, лихоманка, і вона неприємна, важка, токсична, особливо під час війни, коли будь-яка внутрішня слабкість миттєво стає зброєю для ворога. Утім, є речі, які треба називати прямо, бо інакше ми самі знецінимо те, чого домагалися роками.

Сам факт, що в Україні таке розслідування стало можливим, є досягненням суспільства, а не подарунком влади, не жестом доброї волі системи й не наслідком чийогось раптового прозріння.

10 чи 15 років тому майже неможливо було серйозно уявити ситуацію, у якій антикорупційні органи публічно працюють щодо фігур такого рівня, а суспільство дивиться на це у прямому ефірі й не сприймає як фантастику.

Не тому, що тоді не було корупції, не тому, що тоді не було впливу, і не тому, що тоді не було людей, які все розуміли. Просто держава була влаштована так, аби такі історії або не починалися, або швидко зникали, або перетворювалися на обмін сигналами між різними таборами.

Тому питання зараз не лише в тому, чим завершиться слідство, хоча це, безумовно, важливо, а ще й у тому, що сама можливість такого слідства показує, наскільки змінилися ми й країна.

НАБУ, САП і ВАКС з'явилися не тому, що система раптом захотіла сама себе обмежити. Вони були засновані тому, що суспільство роками вимагало від держави правил, відповідальності та інституцій, здатних дістатися туди, куди звичайна політична логіка ніколи не хотіла діставатися.

Правда й те, що ці органи також вистояли не самі собою. Вони працювали, помилялися, стикалися з тиском, витримували атаки, проходили через спроби їх послабити, але їхня незалежність увесь цей час трималася не лише на законах, конкурсах і міжнародних зобов'язаннях, а ще й на тому, що суспільство не дозволяло їм схибити.

Журналісти, активісти, юристи, волонтери, громадські організації, люди, які виходили на протести й роками чули у відповідь, що нічого не вийде, що всі домовляться, що незалежні органи в Україні неможливі, сьогодні мають право сказати, що їхня робота не була марною.

Це не означає, що треба впадати в захват від скандалу. Нормальна людина не може радіти тому, що під час війни країна змушена проходити через такі історії. Але зріле суспільство відрізняється не відсутністю бруду, а здатністю не замітати його під килим, особливо тоді, коли йдеться про людей, які ще вчора здавалися майже недосяжними.

Найнебезпечнішою реакцією зараз було б оголосити розслідування ударом по державі. Удару по державі завдає не слідство, а сама практика недоторканності. Удару по державі завдає не публічність, а страх перед публічністю. Удару по державі завдає не робота антикорупційних органів, а спроба переконати нас, що під час війни контроль, запитання і відповідальність треба відкласти до якогось зручного майбутнього.

Зручного майбутнього для відповідальності ніколи не буває. Завжди буде війна, криза, вибори, переговори, міжнародні ризики, утома суспільства або ще якась причина, щоб знову сказати людям, що зараз не час.

Але якщо ми знову погодимося із цією логікою, тоді все, за що суспільство боролося після Майдану, виявиться не інституційною зміною, а тимчасовим епізодом, який дозволяли рівно доти, доки він не почав заважати сильним людям.

Я думаю, що країна пройде через цю лихоманку, хоча проходити через неї буде важко. І пройде не завдяки чиїйсь мудрості нагорі, а завдяки тій самій суспільній зрілості, яка створила ці інституції, захищала їх і змушувала владу рахуватися з ними навіть тоді, коли владі цього зовсім не хотілося, незалежно від того, хто був президентом.

Це болісний момент, але він не обов'язково є моментом слабкості. Іноді держава стає сильнішою саме тоді, коли перестає робити вигляд, що окремі люди стоять вище за запитання, вище за підозри, вище за публічний контроль і вище за закон.

Саме тому зараз важливо не тремтіти перед самим фактом розслідування, а тримати рамку. Слідство має працювати, захист має мати всі права, суд має ухвалювати рішення, суспільство має контролювати процес, а влада нарешті має звикнути до думки, що інституції існують не для декорації і не для звітів перед партнерами.

Вони існують для того, щоб одного дня прийти туди, куди раніше ніхто не міг прийти. І якщо це стало можливим, то це передусім досягнення українського суспільства.