Україні доведеться зробити серйозний вибір 

Коли сильні світу цього забувають про принципи, народу доводиться доводити, що його доля не продається. Є історичні моменти, коли політичні заяви стають чимось більшим, ніж звичайна дипломатична риторика. Вони перетворюються на випробування на міцність – для держав, їхніх лідерів і цілих народів. Саме в такому моменті сьогодні опинилася Україна після чергових різких випадів Дональда Трампа на адресу Володимира Зеленського та його заяви про необхідність появи в Україні нового керівника.

На перший погляд, це може здатися черговим епізодом складних відносин між Вашингтоном і Києвом, але насправді питання набагато глибше. Мова йде не лише про особисті стосунки двох президентів, не лише про військову допомогу чи умови можливого припинення війни. Мова йде про право України самостійно визначати власне політичне майбутнє.

Хто має очолювати Україну? Коли і на яких умовах мають відбуватися вибори? Які компроміси є прийнятними заради припинення війни, а які перетворюють мир на відстрочку наступного конфлікту? На всі ці питання має право відповідати насамперед український народ, діючи відповідно до своєї Конституції та законів, і жоден іноземний лідер, яким би впливовим він не був, не може привласнити собі це право.

США – найважливіший партнер України, і американська допомога відіграла суттєву роль у протистоянні російській агресії. Але партнерство не означає права розпоряджатися долею іншої держави, і військова, фінансова чи політична залежність у певний момент не повинна перетворюватися на залежність національного вибору. Саме тут пролягає принципова межа між союзницькою підтримкою та зовнішнім тиском.

Українці можуть сперечатися щодо Володимира Зеленського, критикувати його внутрішню політику, рішення уряду, кадрові призначення та помилки воєнного часу. У демократичному суспільстві така критика є природною й необхідною. Президент не стає непогрішним лише тому, що країна воює. Але з цього аж ніяк не випливає, що право вирішувати, хто має керувати Україною, переходить до президента США.

Критикувати власного президента – право українців, а призначати їм іншого – не право Вашингтона. Цю просту істину сьогодні особливо важливо пам’ятати самим українцям, бо зовнішній тиск стає значно ефективнішим тоді, коли він спирається на внутрішні розбіжності суспільства. Україна – не американська компанія, в якій зміну керівника можна здійснити за рішенням найбільшого акціонера. Це незалежна держава, яка веде найважчу війну за збереження своєї території, державності та права на самостійний вибір. Її суверенітет не можна оцінювати за законами ринку нерухомості, навіть якщо політик, такий як президент Трамп, який звик до великих угод, дивиться на міжнародні відносини насамперед крізь призму торгу. Територія країни – не об’єкт угоди з нерухомістю, а держава – не бізнес-проект, а народ – не сторона, яку можна поставити перед готовими умовами й вимагати підписати угоду, тому що комусь іззовні так зручніше.

Але в цій історії є ще одна сторона, про яку не можна забувати, коли мова заходить про сильних лідерів. Два роки тому, ще до повернення Дональда Трампа до Білого дому, я задавався запитанням: чи виявиться він тією самою сильною людиною, про яку йдеться у відомому афоризмі, що традиційно приписується Платону? Людиною, здатною пройти через важкі часи, змінити хід подій і створити умови для більш стабільного світу? Сьогодні це запитання вимагає іншої відповіді. Сила держави та лідерські якості політика перевіряються не гучністю заяв, не впевненістю у власній правоті й не здатністю змусити інших відступити. Вони перевіряються готовністю брати на себе відповідальність, витримувати тиск і розуміти наслідки власних рішень.

Коли зовнішня політика перетворюється на низку суперечливих сигналів, а стратегічні принципи поступаються місцем миттєвим розрахункам, виникає закономірне запитання: де закінчується мистецтво угоди й починається відповідальність за долі мільйонів людей? Особливо гостро це запитання звучить стосовно України. Якщо й говорити про сильних лідерів у скрутні часи, то для України таким випробуванням став лютий 2022 року. За роки незалежності країна переживала політичні кризи, внутрішні протистояння, економічні потрясіння та важкі випробування своєї державності. Але саме в момент повномасштабного російського вторгнення перед нею постала загроза самого існування незалежної держави. І тоді президент Зеленський зробив вибір, який неможливо викреслити з історії.

Коли, за повідомленнями того часу, американська сторона на чолі з президентом Джо Байденом пропонувала йому літак і можливість евакуації з Києва, президент Зеленський не покинув країну, він залишився в столиці, продемонстрував готовність розділити небезпеку зі своїм народом і очолив опір України російському вторгненню. Цей вчинок мав значення, що виходило далеко за межі особистої безпеки президента. У перші дні війни, коли доля країни була неясна, присутність глави держави стала важливим політичним і психологічним сигналом: керівництво не тікає, держава не капітулює, опір триває.

Жодна людина сама не виграла війну, і жодна людина сама не забезпечила український опір. За цим стоять мужність українських військових, самовідданість добровольців, робота державних інститутів, допомога союзників і стійкість мільйонів громадян. Але лідер у критичний момент здатний або зміцнити волю суспільства, або послабити її, і в лютому 2022 року президент Зеленський вирішив залишитися й очолити боротьбу. Це історичний факт політичного значення, який не можна знецінювати через подальші суперечки щодо його діяльності.

Можна по-різному оцінювати рішення президента Зеленського до війни та після її початку, висувати йому претензії й вимагати відповідей на складні запитання, але не можна вдавати, ніби у вирішальний момент він не проявив особистої мужності й не взяв на себе відповідальність за країну. Сильний лідер – це не той, хто ніколи не помиляється, а той, хто в критичний момент не ховається від відповідальності. Тому нинішні розмови про необхідність замінити українського президента не можна розглядати поза контекстом подій лютого 2022 року. Політична пам’ять не повинна бути вибірковою: не можна забувати про вчинки людини лише тому, що сьогодні її рішення комусь не подобаються або її присутність заважає чужим політичним планам. Але ще важливіше інше: Україні не потрібна сліпа віра в одного політика. Їй потрібні впевненість у власній державі та розуміння того, що національна доля не може залежати від настрою чергового закордонного керівника.

Саме тут постає запитання про українську єдність. Останніми роками українське суспільство пережило чимало внутрішніх конфліктів. Між прихильниками та противниками Зеленського існують серйозні розбіжності. Є люди, які підтримують президента, і є ті, хто вважає його політику помилковою. Ці розбіжності реальні, і не потрібно вдавати, ніби їх не існує. Однак у політичних суперечках є межа, за якою починається питання національного інтересу. Можна бути противником президента Зеленського й водночас противником російського вторгнення. Можна критикувати українську владу й водночас виступати проти спроб ззовні вирішувати, хто має очолювати цю владу. Можна вимагати політичних змін і при цьому захищати право українців самостійно визначати, коли, як і за яких умов вони відбуватимуться. Така єдність не означає відмови від демократії. Навпаки, вона означає захист самої можливості демократичного вибору.

Недавня криза у польсько-українських відносинах уже показала, наскільки важливо у складні моменти розрізняти внутрішні політичні суперечки та загальнонаціональні інтереси. Навіть коли українці розходяться в поглядах на власного президента, зовнішні обставини здатні нагадати їм, що є питання, щодо яких країна має виступати як єдине ціле. Сьогодні таким питанням є право України самостійно визначати своє майбутнє. Якщо українці дозволять зовнішнім гравцям використовувати свої розбіжності для нав’язування політичних рішень, це стане небезпечним прецедентом незалежно від того, хто саме опиниться при владі. Адже сьогодні зовнішній тиск може бути спрямований проти президента Зеленського, а завтра – проти будь-якого іншого українського керівника, чия позиція не влаштує чергового закордонного партнера. Суверенітет не може залежати від прізвища президента. Він або належить народу, або поступово перетворюється на формальність.

На окрему увагу заслуговує й поведінка президента Трампа у відносинах з Росією. Його заяви, спроби просувати власну модель врегулювання та сигнали про можливе пом’якшення обмежень на російські енергетичні поставки викликають закономірні запитання. Особливо показовою виглядає нелогічність можливих домовленостей щодо закупівлі російського дизельного палива на тлі підтриманого самим Трампом курсу санкцій проти Москви, включаючи ініціативи покійного сенатора Ліндсі Грема: коли Вашингтон одночасно говорить про посилення тиску на Росію і допускає кроки, здатні приносити їй додаткові доходи, це лише підсилює враження хаотичності та непослідовності американської політики.

Тут важливо не замінювати факти припущеннями: конкретні рішення щодо поставок, винятків із санкцій та змісту переговорів слід оцінювати на основі документів і реальних дій, а не лише за заявами політиків. Але сама проблема є очевидною. Якщо тиск на Україну стає сильнішим, ніж тиск на державу, яка розпочала війну, виникає запитання щодо справедливості та стійкості пропонованого врегулювання.

Мир не може будуватися виключно на тому, щоб жертва агресії поступалася дедалі більше, а агресор отримував можливість закріпити результати застосування сили. Така угода здатна зупинити бойові дії на певний час, але сама по собі не усуває причини наступної кризи. На рішення президента Трампа, безумовно, впливають і внутрішні політичні розрахунки у США. Наближення проміжних виборів до Конгресу підсилює значення економічних показників, громадської думки та обіцянок, даних американським виборцям. Президенту США необхідно демонструвати результати, а припинення затяжного міжнародного конфлікту може стати частиною його політичної стратегії.

Але інтереси американського президента та інтереси української держави не завжди збігаються. Те, що для Вашингтона може виглядати вигідною угодою, для Києва може означати довгострокові ризики для безпеки. Те, що американська адміністрація може представити як дипломатичний успіх, українцям ще належить оцінити з точки зору територіальної цілісності, гарантій безпеки та здатності запобігти новій агресії. Це не означає, що Україна має відкидати переговори чи ігнорувати позицію союзників. Навпаки, дипломатія необхідна, але переговори мають сенс лише тоді, коли українська сторона залишається суб’єктом, а не об’єктом домовленостей, що укладаються іншими за її спиною.

Україна має право шукати компроміси, однак компроміс, який позбавляє державу можливості самостійно визначати власну долю, перестає бути просто компромісом і перетворюється на загрозу її суверенітету. І тут знову повертаємося до запитання про сильних лідерів. Сила – це не здатність принизити партнера, поставити його перед ультиматумом або змусити прийняти рішення під тиском. Сила – це розуміння того, що короткострокова політична вигода може обернутися довгостроковою стратегічною помилкою. Це здатність бачити за дипломатичною формулою реальні наслідки для мільйонів людей.

Якщо президент Трамп справді хоче увійти в історію як лідер, який зумів наблизити сталий мир, йому доведеться враховувати не лише власні політичні терміни та уявлення про вигідну угоду. Йому необхідно визнати просту істину: Україна – не розмінна монета у відносинах Вашингтона та Москви, а самостійна держава, народ якої вже заплатив величезну ціну за право залишатися незалежним.

І українцям сьогодні теж доведеться зробити серйозний вибір. Не між беззастережною підтримкою президента Зеленського та безумовним неприйняттям його політики. Не між відмовою від критики та політичним розколом, а між збереженням власного права вирішувати долю країни та добровільною передачею цього права зовнішнім силам. Можливо, саме зараз українцям необхідно ще раз згадати, що національна єдність не виникає з повної згоди з усіх питань. Вона народжується з розуміння того, що існують цінності, які вищі за партійні симпатії та особисті розбіжності.

Можна сперечатися про те, яким має бути наступний етап розвитку України. Можна обговорювати помилки влади, майбутнє політичної системи та терміни проведення виборів. Але ці дискусії мають відбуватися за українськими правилами та відповідно до українських законів, а не на вимогу іноземного президента.

Українці вже довели, що здатні самостійно боротися за свою країну. Вони довели це на фронті, у містах, які пережили обстріли, у роботі волонтерів, лікарів, енергетиків та всіх тих, хто продовжує підтримувати життя держави в умовах війни. Їхнє право визначати власне майбутнє не потребує дозволу ззовні. Складні часи справді вимагають сильних людей. Але вони вимагають не лише сильних лідерів – вони вимагають сильних суспільств, які здатні відрізнити політичні розбіжності від загрози національним інтересам. І якщо сьогодні Україна переживає чергове випробування, її сила має полягати не у відмові від критичного погляду на владу, а в готовності захистити своє право самостійно вирішувати, хто буде цією владою володіти.

Є відомий афоризм, який традиційно приписують Платону: "Складні часи породжують сильних людей. Сильні люди створюють добрі часи. Добрі часи породжують слабких людей. Слабкі люди створюють складні часи". Можливо, головна проблема нашого часу полягає в тому, що деякі політики плутають силу з правом розпоряджатися іншими, а дипломатичну угоду – з історичною перемогою.

Але для України сьогодні головне запитання полягає не в тому, хто найголосніше говорить про сильних лідерів. Головне запитання – чи зможе вона зберегти власну силу, самостійність і право визначати свою долю. Бо іноді справжня ознака сили – не змусити інший народ підкоритися твоїй волі, а визнати його право самому обирати своє майбутнє.