Я не боюся Shahed і ракет. І поплавилася на сирниках
Мене поплавило на сирниках.
Я їхала з Києва. Посередині траси ми з моїм товаришем домовилися зустрітися, треба було поговорити. Я заїхала в кафе і замовила сирники. Вони тут такі, як я люблю. Без родзинок, без цукрової пудри і джемів-сметани.
А напередодні ми розмовляли у вузькому колі про виснаження людей. Про втому і вигорання. Про те, як довго ти можеш триматися, попри тривоги, нічні атаки і хронічне вже безсоння. А потім стається щось, дрібне і незначне, і ти відключаєшся посеред життя. Іноді – без надії вмикнутися знову.
І я почала згадувати. Про круту айтішницю, яка не реагувала на тривоги і не потребувала відпусток. Їй було все ок. Не страшно. Нормально. А потім, раптом (хоча зовсім не раптом, звісно), – панічні атаки одна за іншою, і все, людина стає непрацездатною. І під питанням бажання жити взагалі.
Про хлопця, винахідливого і ресурсного. Усе було ок. Поки не згорів від онкології за три місяці.
Про жінку, яка рятувала, допомагала, стала прихистком для сотень інших людей. І все з любов'ю і з добром, лагідно і підтримуюче. Аж поки не зробила крок у вікно на 22-му поверсі…
Я все ще чекала своїх сирників. І товариша, який затримувався. Пила поки каву. Офіціант мені сирників не приніс. Вибачився і сказав, що не встигають, бо готують інший захід. І ще сказав: за каву можете не платити.
Мене чомусь оце "за каву можете не платити" порвало найбільше. І ще – відсутність сирників, про які я мріяла пів дороги. Не те щоб я без них жити не могла. І не те, що я надто вимоглива до сервісу. Із початком великої війни я взагалі не маю жодних претензій до сфери обслуговування. І не лише. Я рада, що люди працюють, що все нормально.
Чесно, мені хотілося розплакатися. Затулити обличчя руками, і аж до гикавки. І я вже було зібралася саме це зробити. Аж тут приїхав мій товариш. І я, захлинаючись словами і намагаючись таки не розплакатися, розповіла йому про сирники. Про каву, за яку я можу не платити. І майже про все своє життя. Ми пішли на терасу. Він мене заспокоював, я продовжувала нанизувати слова одне на одне… Бо мене конкретно поплавило на сирниках.
Іноді будь-яка дрібниця може стати тим тригером, який запустить дивні процеси у твоїй психіці. І ти, яка не боїться Shahed і ракет (думає, що не боїться), яка спить і не чує повітряних тривог, яка все-все розуміє про наше нинішнє життя – раптом ламаєшся на відсутності сирників.
Мозок – він же, образно кажучи, рептильний. Він спрацьовує попри раціо. І реагує дуже неочікувано і несподівано. Тому, дорогі люди, бійтеся, плачте, не ховайте емоції, не спалюйте себе у вогні терпіння і витримки, дозволяйте собі бути не сильними, а звичайними.
Любіть себе. Я не знаю, як це вписати в наше життя. Як поєднати з тим, у чому ми всі живемо. Але хоча б пам'ятайте про те, що нам дуже легко зламатися…
А сирники нам приготували. Дві порції. Я їла їх із відчуттям абсолютного щастя. І офіціанту, а заодно й усім, хто готувався до спеціального заходу, пояснила, що зі мною було. І, здається, вони мене навіть зрозуміли. Принаймні, мені так хочеться думати.
Джерело: Zoya Kazanzhy / Facebook