Я перетворилася там на отупілу тварину 

Я гадаю, що світ знає, як росіяни вбивають українців. Хоча реагує байдуже. Усі вже майже забули про Маріуполь. Адже саме там росіяни наочно продемонстрували всі свої здібності вбивати. Спробували на живих людях.

Там, у Маріуполі, особисто я перетворилася на отупілу тварину. У мене там збереглися лише базові потреби. Це сталося з вини російських окупантів. І найстрашніше – що їм для цього знадобилося лише три тижні.

Вони вбивали Маріуполь у різний спосіб: бомбили з літаків, обстрілювали з артилерії, били з корабельних гармат. Принижували мешканців відсутністю води, їжі, ліків, інформації. Не давали нам спати. Закрили нас усередині підвалів, посадили між картонними стінами і обстрілювали цілодобово. Вбивали, якщо ми намагалися залишити мишоловку. Вони поступово знищували всередині нас людей.

Ще до фізичної смерті вони вбивали нас ментально. Я перетворилася на тремтячу мишу. Спочатку я боялася звуків, потім тиші. Божеволіла від жаху, коли мені потрібно було виходити з підвалу і просто йти вулицею. Вигуляти собаку, наприклад. Або відвідати когось, щоб дізнатися, жива людина чи ні. Я йшла від однієї багатоповерхівки до іншої і розуміла, що мене зараз уб'ють. Фізично відчувала. Шкірою. Мені здавалося, ніби по моїй спині проводять крижаною бурулькою. Я нікуди не ходила сама, я завжди була з кимось. Поки йшли, про щось говорили і навіть усміхалися. Але завжди було відчуття загнаності. Наче ти дика тварина і на тебе полюють.

Я вже потiм зрозуміла, що мої зміни були страшними. Їх ніхто не помічав. Тому що всі мінялися так само, як і я. Від колишніх людей майже нічого не залишалося. Були лише інстинкти. Найголовніший інстинкт – самозбереження. Він виявився дуже сильним. Я хотіла вижити. Причому я не розглядала довге життя. Я хотіла прожити деякий час. Півгодини, годину, 10 хвилин, прокинутися вранці, дійти живою до сходів будинку. Я знала, що мене вб'ють, але хотіла, щоб це було не сьогодні. І я чіплялася за кожну хвилину життя.

Самотність, навіть якщо поряд 30 чоловік. Я чітко розуміла, що я одна. І всі, хто поруч, теж залишаться віч-на-віч зі смертю. На допомогу прийдуть лише найближчі. Якщо виживуть.

Насправді всередині мене залишилося дуже мало почуттів. Першим пішло почуття гидливості. Я їла з однієї тарілки з незнайомими людьми, пила з однієї чашки з сусідами сусідів, і мене абсолютно не хвилювало, що я миюся крижаною водою з брудного снігу, призначеної для того, щоб змити унітаз. По суті, я краду цю воду. Вона була не для миття.

Потім пішов інтерес. Два останні дні перед тим, як вирватися з Маріуполя, мене не цікавили новини. Навіть не тому, що вони завжди були поганими. Навіщо дізнаватися новини, якщо за годину тебе не буде? А потім прийшла байдужість. Мені байдуже, що буде далі. Головне – щоби це закінчилося. В останній день, перед втечею з Маріуполя, я сиділа і тупо чекала на смерть. Я більше ні про що не мріяла, ні на що не сподівалася, нічому не вірила. Я отупіла.

Мені казали: "Ти така спокійна. Ти молодець. Ти тримаєшся". Я не трималася. Я просто мовчала і погано розуміла, що відбувається навколо. Це був тупий розпач. Коли вже ти – не ти. А лише оболонка.

Мені знадобилося багато часу, щоб повернути себе. І я досі не впевнена, що це насправді я.

Я думаю, вам знайоме це фото. Те, що залишилося від багатоповерхівки з вулиці Ламізова. Це фото – як символ російської війни. Символ того, що росіяни залишають там, куди приповзають зі своїм "русским миром".