У Маріуполі в березні 2022-го я мала більше надії, ніж зараз
Сьогодні мені надіслали відео, де півторарічна кучерява дівчинка з маленького містечка на півдні України прислухається до звуку сирени повітряної тривоги. Мама запитує в неї: "Що це гуде, доню?" Малятко широко відкриває очі й повторює: "У-у-у". Мама знову питає: "А що робить "у-у-у"?" І маленька кучерява дівчинка піднімає ручки над головою, потім різко їх опускає і каже: "Ба-бах".
Це відео тут не викладатиму. Я не маю дозволу на це. Я збережу його у своєму телефоні, перенесу на комп'ютер і на флешку. Я збережу це відео для всіх, хто не хоче бачити те, що роблять виродки з Росії з моєю Україною. Я збережу це відео для тих, хто розповідає про "хороших росіян" i цитує слова російського письменника "про сльозу дитини". Для тих, у кого коротка пам'ять, як в акваріумної рибки, і хто забув, коли почалася ця війна і скільки українських міст знищила Росія.
Я збережу це для тих, хто гроші та особисті інтереси ставить вище за дитячі життя. Напевно, зараз я напишу жахливу річ. Але в березні 2022 року, у Маріуполі, я мала більше надії, ніж зараз. Я перебігала з однієї вулиці на іншу, під обстрілом, у напівмертвому місті й вірила, що, навіть якщо ми всі тут загинемо, Україна вистоїть. Їй допоможе весь світ. Світ не дасть катувати мою країну. А потім покарає російських вибл...дків.
Я вірила, що та сама кiлькiсть бомб і ракет, якi прилетіли в моє місто, потiм впаде на грьобаних рашистiв. Я думала про це без ненависті. Я спокійно цього чекала, бо була впевнена, що покарання мерзотним iстотам, які ні за що вбивають людей, обов'язково буде. Цю надію мені подарував один телефонний дзвінок. Який я досі вважаю за диво.
Я тоді вперше спіймала зв'язок із зовнішнім світом пiсля початку блокади. Це було 9 березня 2022 року. Я стояла на сходах третього під'їзду дев'ятиповерхівки на проспекті Миру, навпроти згорілої машини, чула гул російського літака і кричала в трубку людинi, що знаходилася за межами маріупольського пекла: "Київ наш? Одеса наша? Харків наш?" На всі запитання я отримувала ствердні відповіді та переказувала їх чоловікам у робочому одязі. Це вони, коли побачили, що я говорю по мобільному, дуже здивувалися і попросили мене дізнатися, як тримаються в інших містах України. За день до цього російські виродки примудрилися якимось чином надіслати брехливі повідомлення на нашi майже мертвi телефони. У повiдомленнях було щось на кшталт: "Украинский солдат сдавайся. Ты окружен. Сопротивление бесполезно". Ми тоді з жахом думали, що чинить опір лише один Маріуполь, а всі інші міста зруйновані та окуповані.
Ви уявляєте, скільки було щастя, коли на сходах дев'ятиповерхівки, під гуркіт російського літака, ми дізналися, що Україна тримається, а значить, у нас теж є надія! І плювати на всі російські літаки разом узяті. Незнайомі чоловіки в робочому одязі потиснули мені руку й погрозили кулаком у небо російському льотчику, який летiв скидати бомби на житлові будинки. Я чула, як вони йшли вулицею і говорили людям, які готували на багатті або стояли в черзі до бочки з водою: "Київ наш, український! Одеса наша! Харків наш!" А я сиділа на крижаних сходах дев'ятиповерхівки, слухала їхні голоси, що віддалялися, і бiльше не хотіла вмирати. Бо тупо вмирати, якщо в тебе з'явилася надія.
Тоді я думала, що до кінця війни лишилися лічені дні. Я вірила, що світ справедливий. Що світ безстрашний. Що ми всі разом ударимо в рашистські морди, і вони заповзуть у свою чорну дірку. Надовго, а може бути, назавжди. Я знала, що вони злякаються відсічі. Тому що вбивці та маніяки боягузливі за своєю суттю. І сила, яку світ випустить проти них, припинить цю війну.
Але світ виявився іншим. Він виявився боягузливим, безпорадним і меркантильним. Світ продовжує підлещуватися перед убивцями та маніяками. Світу насрати на людей, які гинуть. Світу начхати навіть на своє майбутнє.
Я хочу знову повірити, що не все втрачено. Що все погане пройде, як сонячне затемнення. І крихітна кучерява дівчинка з маленького містечка на півдні України, як і всі наші діти, житимуть щасливе життя, у якому не буде повітряних тривог, бомбардувань та виродків із духовно мертвої країни.
Джерело: Nadia Sukhorukova / Facebook
