Жінка зі старенькою мамою й котом із ПТСР намагається вижити в Німеччині. Без надії на повернення в Україну
Жінка зі зруйнованого українського міста пише десятки резюме.
Вона живе в Німеччині разом зі старенькою мамою, котом, який має проблеми із травленням, і без надії на повернення в Україну. Вона живе так, ніби соромиться, що вижила у своєму маленькому українському місті й поїхала від війни в іншу країну.
Більш за все вона б хотіла повернутися до своєї оселі, але її місто повністю зруйнували росіяни, і в ньому більше немає життя. Жінка зі старенькою мамою й котом із ПТСР намагається вижити в Німеччині.
Щоб мати хоча б маленький шанс, їй потрібно за щось зачепитися. Жінка пише резюме до різних фірм, але її нікуди не беруть. Навіть на роботу з прибирання.
Потенційні працедавці їй не відповідають. Начебто вона людина-невидимка, чиї резюме написані невидимим чорнилом.
Нещодавно вона побачила оголошення про роботу в пральню й попросила мене підкоригувати її резюме.
"Ти ж журналістка і знаєш, що треба писати. Напевно, я щось роблю не так", – сказала вона й віддала мені листочок у конверті, в якому від руки було написано ніяке не резюме, а крик душі.
Я читала його, й мені було гірко. Наче я з'їла цілу плитку чорного шоколаду. Навіть від крихітного шматочка цього шоколаду мене душить кашель.
Коли вона віддавала мені цей конверт, то сказала, що в неї більше немає сил писати, вона не вміє це робити, й коли вона тільки починає думати про нове резюме, то в неї по-звірячому починає боліти права рука.
"Напевно, це тому, що я невдаха?"
У своєму маленькому місті вона працювала бухгалтером і звикла до цифр. Їй подобалося сидіти в тиші в крихітному кабінеті, з вікна якого було видно дах сусідньої крамниці, де вона двічі на тиждень купувала продукти для себе й мами, і корм для кота.
Кіт тоді не кричав ночами й не гадив де завгодно. Він не боявся гучних звуків і не ховався під ліжко під час звичайної грози. Він був спокійним, товстим і мурчав.
"Не те, щоб я була найщасливішою людиною на світі, але я жила й у мене були хоч якісь маленькі радощі. А зараз у мене нічого немає. Я навіть сама собі не потрібна".
Її родина була втричі більшою, але коли росіяни обстрілювали місто, то вбили її сестру, племінницю й зятя. Вони з мамою вцілили, поїхали від війни й тепер намагаються вижити в чужій країні.
Якось вона запитала: "Як ти думаєш, чому ми з мамою тут залишилися? Це ж якийсь неправильний вибір".
Я навіть одразу не зрозуміла: "Де залишилися? Чий вибір?"
"Ну тут, на землі".
Я й раніше не знала, як відповідати на такі запитання, а зараз тим більше.
Так ось, я прочитала її резюме і зрозуміла, чому їй не відповідають. Я цитую його без її імені й назви міста, де вона зараз мешкає.
"Здрастуйте, шановні роботодавці!
Мене звуть К.В. Я живу в місті ... Приїхала до Німеччини з України. Моя мрія знайти хорошу роботу.
Я розумію, що з рівнем німецької мови А 2, середнім віком і відсутністю навичок до важкої фізичної праці, гарну й високооплачувану роботу я не знайду, але мені хочеться знайти хоча б не надто важку для мене.
Раніше, до війни в Україні, я ніколи не працювала фізично, лише з мамою на ділянці, де ми вирощували картоплю й помідори. Ми їх не продавали. Вирощували для своєї родини. Зараз у нас немає родини. І нічого немає. Немає ділянки й міста. Раніше я завжди працювала із цифрами. Я за фахом бухгалтер. Але в Німеччині на таку гарну роботу мене не беруть через погану німецьку. Ще я іноді сильно гальмую після контузії.
Не хочу вас обманювати й писати, що все життя мріяла працювати у пральні. Ця робота мені здається дуже важкою й виснажливою. До того ж я товстенька й неповоротка, тому навряд чи робитиму все швидко.
Але, можливо, згодом я пришвидчуся. Я обіцяю, що намагатимуся.
Звичайно, в резюме я повинна написати, що я молода, рухлива, спортивна, яка обожнює важку фізичну працю, й тим самим зацікавити вас. Мені так радили розумні люди. Але я знаю, що коли прийду на співбесіду, ви самі все побачите й подумаєте, що я брехуха. А я не хочу нікого дурити й розчаровувати.
Тому й пишу як є.
Найпозитивніша риса мого характеру – те, що я спокійна, малоговірка й ніколи не кричу. А тут я взагалі майже завжди мовчу. Тому що знаю мало слів і соромлюся розмовляти німецькою.
Сподіваюся, що на вашій роботі знання мови на рівні В2 не потрібно. Для пральної машини все одно, якою мовою я з нею розмовляю.
Якщо вас зацікавить моє резюме, то я чекатиму відповіді на цю електронну адресу ...
Із великим дружнім привітом К. В."
Я повністю переписала резюме й написала зовсім інший текст. Сподіваюся, їй нарешті дадуть відповідь і запросять на співбесіду, але, знаєте, мені чомусь від цього ще важче.
Я уявляю, як ця невисока кругленька жінка із сумною усмішкою, наче вона завжди вибачається, буде щосили показувати людям, яким зовсім немає справи до її болю і страхів, і для яких вона просто зручна й дешева робоча сила, що вона вміє добре працювати і в неї ще залишилося багато сил, щоб вижити в цій країні.
А вдома вона навіть не зможе заплакати, щоб не засмучувати стареньку маму, у якої вона залишилася одна в цілому світі.
Звісно, це не є трагедія. Це наша реальність. І таких, як вона, багато. Людей, чиї життя й долі знищила й розчавила російська агресія. Тих людей, які виявилися нікому не потрібними, які втратили своє зовсім крихітне, непомітне для інших, щастя.
Про цю жінку взагалі ніхто б ніколи не дізнався, якби не це резюме, яке вона принесла мені, щоб переробити.
Я написала їй інший варіант за десять хвилин. А вона так зраділа, наче я переписала все її життя й тепер до неї повернеться її маленьке щастя.
Жаль, що я так не вмію писати, як вона про мене думає.
А на фото я. Щоб ви не забули, як я виглядаю.
Джерело: Надія Сухорукова / Facebook
