Жінка зі старенькою мамою й котом із ПТСР намагається вижити в Німеччині. Без надії на повернення в Україну
Жінка зі зруйнованого українського міста пише десятки резюме.
Вона живе в Німеччині разом зі старенькою мамою, котом, який має проблеми із травленням, і без надії на повернення в Україну. Вона живе так, ніби соромиться, що вижила у своєму маленькому українському місті й поїхала від війни в іншу країну.
Більш за все вона б хотіла повернутися до своєї оселі, але її місто повністю зруйнували росіяни й у ньому більше немає життя. Жінка зі старенькою мамою й котом із ПТСР намагається вижити в Німеччині.
Щоб мати хоча б маленький шанс, їй потрібно за щось зачепитися. Жінка пише резюме до різних фірм, але її нікуди не беруть. Навіть на роботу із прибирання.
Потенційні працедавці їй не відповідають. Начебто вона людина-невидимка, чиї резюме написані невидимим чорнилом.
Нещодавно вона побачила оголошення про роботу у пральню й попросила мене підкоригувати її резюме.
"Ти ж журналістка і знаєш, що треба писати. Напевно, я щось роблю не так", – сказала вона й віддала мені листочок у конверті, у якому від руки було написано ніяке не резюме, а крик душі.
Я читала його й мені було гірко. Наче я з'їла цілу плитку чорного шоколаду. Навіть від крихітного шматочка цього шоколаду мене душить кашель.
Коли вона віддавала мені цей конверт, то сказала, що в неї більше немає сил писати, вона не вміє це робити, і коли вона тільки починає думати про нове резюме, то в неї по-звірячому починає боліти права рука.
"Напевно, це тому, що я невдаха?"
У своєму маленькому місті вона працювала бухгалтером і звикла до цифр. Їй подобалося сидіти в тиші у крихітному кабінеті, з вікна якого було видно дах сусідньої крамниці, де вона двічі на тиждень купувала продукти для себе й мами і корм для кота.
Кіт тоді не кричав ночами й не гадив де завгодно. Він не боявся гучних звуків і не ховався під ліжко під час звичайної грози. Він був спокійним, товстим і мурчав.
"Не те щоб я була найщасливішою людиною на світі, але я жила й у мене були хоч якісь маленькі радощі. А зараз у мене нічого немає. Я навіть сама собі не потрібна".
Її родина була втричі більшою, але коли росіяни обстрілювали місто, то вбили її сестру, племінницю й зятя. Вони з мамою вціліли, поїхали від війни й тепер намагаються вижити в чужій країні.
Якось вона запитала: "Як ти думаєш, чому ми з мамою тут залишилися? Це ж якийсь неправильний вибір".
Я навіть одразу не зрозуміла: "Де залишилися? Чий вибір?"
"Ну, тут, на землі".
Я й раніше не знала, як відповідати на такі запитання, а зараз тим більше.
Так ось, я прочитала її резюме і зрозуміла, чому їй не відповідають. Я цитую його без її імені й назви міста, де вона зараз мешкає.
"Здрастуйте, шановні роботодавці!
Мене звуть К.В. Я живу в місті ... Приїхала до Німеччини з України. Моя мрія – знайти хорошу роботу.
Я розумію, що з рівнем німецької мови А2, середнім віком і відсутністю навичок до важкої фізичної праці гарну й високооплачувану роботу я не знайду, але мені хочеться знайти хоча б не надто важку для мене.
Раніше, до війни в Україні, я ніколи не працювала фізично, лише з мамою на ділянці, де ми вирощували картоплю й помідори. Ми їх не продавали. Вирощували для своєї родини. Зараз у нас немає родини. І нічого немає. Немає ділянки й міста. Раніше я завжди працювала із цифрами. Я за фахом бухгалтер. Але в Німеччині на таку гарну роботу мене не беруть через погану німецьку. Ще я іноді сильно гальмую після контузії.
Не хочу вас обманювати й писати, що все життя мріяла працювати у пральні. Ця робота мені здається дуже важкою й виснажливою. До того ж я товстенька й неповоротка, тому навряд чи робитиму все швидко.
Але, можливо, згодом я пришвидшуся. Я обіцяю, що намагатимуся.
Звичайно, у резюме я повинна написати, що я молода, рухлива, спортивна, яка обожнює важку фізичну працю, й тим самим зацікавити вас. Мені так радили розумні люди. Але я знаю, що, коли прийду на співбесіду, ви самі все побачите й подумаєте, що я брехуха. А я не хочу нікого дурити й розчаровувати.
Тому й пишу як є.
Найпозитивніша риса мого характеру – те, що я спокійна, малоговірка й ніколи не кричу. А тут я взагалі майже завжди мовчу. Тому що знаю мало слів і соромлюся розмовляти німецькою.
Сподіваюся, що на вашій роботі знання мови на рівні В2 не потрібно. Для пральної машини все одно, якою мовою я з нею розмовляю.
Якщо вас зацікавить моє резюме, то я чекатиму відповіді на цю електронну адресу ...
Із великим дружнім привітом К.В."
Я повністю переписала резюме й написала зовсім інший текст. Сподіваюся, їй нарешті дадуть відповідь і запросять на співбесіду, але, знаєте, мені чомусь від цього ще важче.
Я уявляю, як ця невисока кругленька жінка із сумною усмішкою, наче вона завжди вибачається, буде щосили показувати людям, яким зовсім немає справи до її болю і страхів і для яких вона просто зручна й дешева робоча сила, що вона вміє добре працювати й у неї ще залишилося багато сил, щоб вижити в цій країні.
А вдома вона навіть не зможе заплакати, щоб не засмучувати стареньку маму, у якої вона залишилася одна в цілому світі.
Звісно, це не є трагедія. Це наша реальність. І таких, як вона, багато. Людей, чиї життя й долі знищила й розчавила російська агресія. Тих людей, які виявилися нікому не потрібними, які втратили своє зовсім крихітне, непомітне для інших, щастя.
Про цю жінку взагалі ніхто б ніколи не дізнався, якби не це резюме, яке вона принесла мені, щоб переробити.
Я написала їй інший варіант за 10 хвилин. А вона так зраділа, наче я переписала все її життя й тепер до неї повернеться її маленьке щастя.
Жаль, що я так не вмію писати, як вона про мене думає.
А на фото я. Щоб ви не забули, як я виглядаю.
Джерело: Надія Сухорукова / Facebook
