Я відмовилася від нової шкільної форми дітям. Не впевнена, що вона знадобиться
Знаєте, що я зробила вчора? Я відмовилася від шкільної форми, яку замовила дітям на новий навчальний рік. Не тому, що передумала. Не тому, що знайшла кращу. А тому, що вперше з лютого 2022 року я не впевнена, що вона взагалі знадобиться.
Цієї ночі від складу Rozetka до мого будинку було лише кілька кілометрів. Ми живемо у приватному будинку. У нас немає підвалу. Немає метро поруч. Немає паркінгу, куди можна збігти за дві хвилини. Є лише ти. Твої діти. І звук, після якого ти вже не думаєш ні про роботу, ні про гроші, ні про плани. Ти просто сидиш і чекаєш. Не тому, що можеш щось зробити. А тому, що більше не можеш зробити нічого.
Найстрашніше у цій війні – навіть не вибухи. Найстрашніше – це момент, коли ти перестаєш бути впевненою, що здатна захистити власних дітей. Я завжди була людиною, яка шукала рішення. Якщо існувала хоча б одна можливість – я її знаходила. Якщо потрібно було боротися – боролася. Якщо було страшно – усе одно йшла вперед. А сьогодні я вперше сиджу і не знаю відповіді. Я не питаю себе, чи витримаю я. Я питаю себе, чи маю право змушувати витримувати їх. Ми всі говоримо про свій вибір залишитися в Україні. І це справді наш вибір. Але наші діти цього вибору не робили. І саме це сьогодні розриває мене найбільше.
Попереду зима. Ми знаємо, що вже зруйновано. Ми знаємо, що під ударами енергетика, вода, каналізація. Ми розуміємо, що буде далі, якщо темпи атак не зміняться. І я вперше за чотири з половиною роки війни думаю не про те, як пережити чергову атаку. Я думаю про те, чи маю моральне право залишати дітей там, де я більше не можу гарантувати їм навіть найголовнішого – шансу дожити до ранку.
Це страшне питання. Тому що на нього немає правильної відповіді. Є лише відповідальність. І вона сьогодні важить більше, ніж будь-коли. Як дивитися на наступний шкільний рік: через призму освіти чи через призму виживання?
Короче, якщо ви думаєте, що я знаю, що робити, то ні.
Джерело: Dana Iarova / Facebook