Не може чути російську і постійно хоче їсти. 28-річний строковик провів у полоні майже 900 днів 

Лещенко повернувся з російського полону разом зі 115 строковиками із Житомирської області.

"На строкову службу мене призвали влітку 2021 року. На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну я прослужив рівно дев'ять місяців. 24 лютого 2022 року до завершення служби в мене залишилося рівно 100 днів. Утім, звільнити зі служби в той момент не могли нікого", – пригадав він перші дні повномасштабного вторгнення країни-агресора РФ в Україну.

Строкову службу він проходив у військовій частині в селі Миколаївка на півночі Київської області. Був зв’язківцем.

"Почалася війна, нам усім видали зброю, повністю екіпірували. У нашій частині було все. Наказ командування був тримати оборону до кінця. 20 березня 2022 року підрозділи військ РФ узяли нас у кільце й почали наступ. Довго вони нас брали. Почали десь о пів на шосту ранку. А о восьмій вечора наш командир дав наказ, аби ми здавалися. Бо відходити не було куди. Десь, можливо, 60 наших військових відразу потрапили в полон російської армії", – розповів він.

Під час оборони військової частини Лещенко дістав поранення. Після цього його й інших українських військових доставили у фільтраційний табір у місто Наровля в Білорусі. Військовий розповів, що там українських військовослужбовців допитували й постійно били, а потім відправляли до Росії.

Його і ще 13 українських військових і поранених відправили до Курського СІЗО №1.

"Спершу нас поголили й абияк помили. А потім увесь день били – від самого ранку й до пізнього вечора. На ніч нас закинули в камеру. Тяжко було, але час так швидко плинув, що ми навіть не встигли збагнути, які скажені тортури терпіли увесь день", – розповів він.

Лещенко додав, що в Курському СІЗО українських військовополонених не випускали із приміщення, а коли майже за два роки почали виводити на вулицю, то змушували тривалий час ходити й бігати зігнутими із заплющеними очима. Тих, хто падав, відразу дуже сильно били.

"Але ми на той момент на це не звертали уваги. У Курському СІЗО настільки підняли планку болі, що ми вже нічого не відчували. Коли нас виводили й ми знали, що нас будуть бити, то ми вже нічого не відчували. Спершу так, було неприємно, а згодом через те, що больовий поріг був дуже високим, то ми вже не відчували болю: б'ють – то й б'ють. Адже ми не можемо цьому протистояти", – розповів Лещенко.

Він зазначив, що росіяни змушували українців у камері стояти весь день, а також стоячи читати книжки російською мовою і співати російських пісень.

"А згодом ми і їли стоячи. Після цього в людей почали ноги опухати. 16 годин поспіль на ногах. І при цьому не давали їсти. І так щодня. За цей період я втратив 20 кг ваги", – розповів чоловік.

Він додав, що з їжі полоненим давали тільки гарячу воду й кілька листків капусти.

"Це був такий наш суп на обід. На друге – якась каша. Могла тобі просто порожня тарілка потрапити, бо хтось не встиг накидати. Хліба давали три шматочки, не більше. Але попервах узагалі жодних харчів не давали. Це вже потім почали щось давати, коли комісії почали приїжджати, і вони побачили, що ми свідомість утрачаємо з голоду", – розповів Лещенко.

Милися тільки в холодній воді: щоб роздягнутися, помитися і знову одягнутися, було 30 секунд. Тих, хто не встигав, знову били. За словами Лещенка, рушників у полоні не було, тож речі одягали на мокре тіло.

19 червня 2024 року перед звільненням із полону Лещенка перевели у виправну колонію у Смоленській області.

"У кожному СІЗО різні правила. Коли ми переїхали, то виявилося, що в Курську нас дуже погано годували, а у Смоленську в порівнянні з Курськом – добре. І через оцей такий перепад у споживанні їжі геть усім стало зле, – розповів він. – Найстрашнішим було те, що ти не знаєш, коли повернешся додому. Ти просто в цьому куполі сидиш – і все. Ми спочатку рахували дні, потім місяці, а потім зрозуміли, що вже пішов відлік рокам. На моє повернення з російського полону чекали бабуся, мама, тато, нерідні брати й сестри".

Перед обміном Лещенка сильно побили – синці й гематоми не сходили аж до прибуття в Україну.

"Коли роздягнувся, то побачив, що моє тіло все синє було. Мені дали ліки, заспокійливі пігулки, які трохи зняли симптоми, і став краще себе почувати. Нам дали свіжий одяг. Ми переодягнулися. А свою колишню форму я передав до одного з музеїв Києва – того, що біля монумента. Там є десь під ним музей, присвячений Другій світовій війні. Там моя форма й досі десь лежить. Я хочу відвідати цей музей і подивитися на свою форму", – сказав Лещенко.

Він зізнався – після реабілітації йому важко адаптуватися до цивільного життя.

"Спочатку боявся в магазин зайвий раз зайти. Зайду в магазин – і що? Це ж треба щось вибирати, щось купувати. Я не міг до цього звикнути", – розповів він.

Також про полон нагадує багато побутових речей, гучні звуки й російська мова.

"Нам у СІЗО якось перестали видавати ложки. Але ж потрібно було чимось їсти. І ми придумали їсти зубними щітками. І коли я зараз уранці чищу зуби, дивлюся на зубну щітку й поза власною свідомістю кажу собі, що це ложка для їжі, – пояснив Лещенко. – Не сприймаю я російської мови зовсім. Від слова зовсім. Мені тяжко її слухати. У мене просто неприємні спогади від її звучання. Коли я її чую, то відразу пригадую, як на мене кричали цією мовою. І мені стає дуже погано".

Зараз Лещенко працює в одному з поштових відділень. За словами колишнього військового, вже два роки минуло, як він повернувся додому з полону, але й досі постійно відчуває голод.

"У мене таке відчуття, що я постійно голодний. Уранці встаю, снідаю, а вже через пів години знову хочу їсти. Шлунок повний, а я наче голодний. Тоді п’ю каву, хоча й буває, не хочу її пити, щось перекушую. Буває, мені й не хочеться тієї кави, я можу навіть її не допити, але от їсти хочу завжди", – розповів Лещенко.