"Коли чую російську – стає погано". Сповідь захисника, який пережив 888 днів катувань і голоду в полоні 

Лещенко повернувся з російського полону у складі 115-ти строковиків із Житомирської області.

"На строкову службу мене призвали влітку 2021 року. На початок повномасштабного вторгнення російських військ в Україну я прослужив рівно дев'ять місяців. 24 лютого 2022 року до завершення служби в мене залишилося рівно 100 днів. Утім, звільнити зі служби в той момент не могли нікого", – пригадав він перші дні повномасштабного вторгнення країни-агресора РФ в Україну.

Строкову службу він проходив у військовій частині в селі Миколаївка на півночі Київської області. Був зв’язківцем.

"Почалася війна, нам усім видали зброю, повністю екіпірували. У нашій частині було все. Наказ командування був тримати оборону до кінця. 20 березня 2022 року підрозділи військ РФ узяли нас у кільце й почали наступ. Довго вони нас брали. Почали десь о пів на шосту ранку. А о восьмій вечора наш командир дав наказ, аби ми здавалися. Бо відходити не було куди. Десь, можливо, 60 наших військових відразу потрапили в полон російської армії", – розповів він.

Під час оборони військової частини Лещенко дістав поранення. Після цього його й інших українських військових доставили у фільтраційний табір у місто Наровля в Білорусі. Військовий розповів – там українських військовослужбовців допитували й постійно били, а потім відправляли до Росії.

Його і ще 13 українських військових і поранених відправили до Курського СІЗО № 1.

"Спершу нас поголили й абияк помили. А потім увесь день били – від самого ранку й до пізнього вечора. На ніч нас закинули в камеру. Тяжко було, але час так швидко плинув, що ми навіть не встигли збагнути, які скажені тортури терпіли увесь день", – розповів він.

Лещенко додав, що в курському СІЗО українських військовополонених не випускали із приміщення, а коли майже через два роки почали виводити на вулицю, то змушували тривалий час ходити й бігати зігнутими із заплющеними очима. Тих, хто падав, відразу дуже сильно били.

"Але ми на той момент на це не звертали уваги. У курському СІЗО настільки підняли планку болі, що ми вже нічого не відчували. Коли нас виводили, й ми знали, що нас будуть бити, то ми вже нічого не відчували. Спершу так, було неприємно, а згодом через те, що больовий поріг був дуже високим, то ми вже не відчували болю: б'ють – то й б'ють. Адже ми не можемо цьому протистояти", – розповів Лещенко.

Він зазначив, що росіяни змушували українців у камері стояти весь день, а також стоячи читати книжки російською мовою і співати російських пісень.

"А згодом ми і їли стоячи. Після цього в людей почали ноги опухати. 16 годин поспіль на ногах. І при цьому не давали їсти. І так щодня. За цей період я втратив 20 кг ваги", – розповів чоловік.

Він додав, що з їжі полоненим давали тільки гарячу воду й кілька листків капусти.

"Це був такий наш суп на обід. На друге – якась каша. Могла тобі просто порожня тарілка потрапити, бо хтось не встиг накидати. Хліба давали три шматочки – не більше. Але попервах узагалі жодних харчів не давали. Це вже потім почали щось давати, коли комісії почали приїжджати, і вони побачили, що ми свідомість утрачаємо з голоду", – розповів Лещенко.

Милися тільки в холодній воді: щоб роздягнутися, помитися й знов одягнутися було 30 секунд. Тих, хто не встигав, знову били. За словами Лещенка, рушників у полоні не було, тож речі одягали на мокре тіло.

19 червня 2024 року перед звільненням із полону Лещенка перевели у виправну колонію у Смоленській області.

"У кожному СІЗО різні правила. Коли ми переїхали, то виявилося, що в Курську нас дуже погано годували, а в Смоленську в порівнянні з Курськом – добре. І через оцей такий перепад у споживанні їжі геть усім стало зле, – розповів він. – Найстрашнішим було те, що ти не знаєш, коли повернешся додому. Ти просто в цьому куполі сидиш – і все. Ми спочатку рахували дні, потім місяці, а потім зрозуміли, що вже пішов відлік рокам. На моє повернення з російського полону чекали бабуся, мама, тато, нерідні брати й сестри".

Перед обміном Лещенка сильно побили – синці й гематоми не сходили аж до прибуття в Україну.

"Коли роздягнувся, то побачив, що моє тіло все синє було. Мені дали ліки, заспокійливі пігулки, які трохи зняти симптоми, і став краще себе почувати. Нам дали свіжий одяг. Ми переодягнулися. А свою колишню форму я передав до одного з музеїв Києва – того, що біля монумента. Там є десь під ним музей, присвячений Другій світовій війні. Там моя форма й досі десь лежить. Я хочу відвідати цей музей і подивитися на свою форму", – сказав Лещенко.

Він зізнався – після реабілітації йому важко адаптуватися до цивільного життя.

"Спочатку боявся в магазин зайвий раз зайти. Зайду в магазин – і що? Це ж треба щось вибирати, щось купувати. Я не міг до цього звикнути", – розповів він.

Також про полон нагадує багато побутових речей, гучні звуки й російська мова.

"Нам у СІЗО якось перестали видавати ложки. Але ж потрібно було чимось їсти. І ми придумали їсти зубними щітками. І коли я зараз уранці чищу зуби, дивлюся на зубну щітку й поза власною свідомістю кажу собі, що це ложка для їжі, – пояснив Лещенко. – Не сприймаю я російської мови зовсім. Від слова зовсім. Мені тяжко її слухати. У мене просто неприємні спогади від її звучання. Коли я її чую, то відразу пригадую, як на мене кричали цією мовою. І мені стає дуже погано".

Зараз Лещенко працює в одному з поштових відділень. За словами колишнього військового, вже два роки минуло, як він повернувся додому з полону, але й досі постійно відчуває голод.

"У мене таке відчуття, що я постійно голодний. Уранці встаю, снідаю, а вже через пів години знову хочу їсти. Шлунок повний, а я наче голодний. Тоді п’ю каву, хоча й буває, не хочу її пити, щось перекушую. Буває, мені й не хочеться тієї кави, я можу навіть її не допити, але от їсти хочу завжди", – розповів Лещенко.