У Москві Євдокимов обладнав помешкання з портретом Шевченка. Повернулась із Сибіру мати-"бандерівка" 

Це прізвище ви, певно, знаєте. Його красиве обличчя, його тембрально наповнений голос дуже подобався людям.

Я кажу про Ярослава Євдокимова. І хоча він переважно співав російською, але душа його була українською, бо народила його мати, яка була засуджена за український буржуазний націоналізм як "бандерівка". І з'явився хлопчик на світ божий у рівненській буцегарні. Матір на довгі роки відправили в далекі й холодні сибірські краї, а малого Ярославчика виховували дід із бабою в рівненському селі. До шкільних літ він узагалі не знав ні слова по-російськи.

І вже коли хлопчина підріс, мама забрала його до себе. Прізвище він носив батькове – радянського офіцера, якого палко покохала молода українська націоналістка. Ярослав від природи мав гарний голос. Старання допомогло йому вивчитися, одержати освіту, стати співаком. Довгий час жив у Білорусі, був народним артистом цієї республіки. Але українське коріння завжди давало про себе знати.

З Ярославом Євдокимовим ми познайомилися, коли Україна робила перші кроки до своєї незалежності. Він приїхав у Київ, бо хотів обміняти свою квартиру в Мінську на київську. Та наші чиновники, наші панки вміють відганяти від себе людей достойних, талановитих. І Ярославу Євдокимову теж не пощастило.

Пам'ятаю, він зупинився в готелі "Київ". Я прийшов до нього на зустріч зі своїм тоді постійним співавтором, композитором Геннадієм Татарченком. Познайомилися. Ярослав говорив із нами чистою українською.

– А чи не можете ви щось написати для мене. І обов'язково українською?

– А якщо таке, гаряченьке, де воля точить свої шаблі?..

– Годиться.

І ми кинулися до роботи. За якихось два-три дні пісня була готова. Я написав слова, Геннадій – мелодію. Показали Ярославу. Був розчулений:

– Оце те, що мені хотілося.

Зробили аранжування й записали співака тихенько, підпільно, в одній з апаратних Будинку звукозапису Українського радіо. Бо наряд для запису нам не дали.

Незабаром Ярослав повернувся до себе в Мінськ. Його настрій був дещо зіпсований – не зміг знайти собі місце для життя в бажаному Києві. Ми подали новий запис на художню раду, що тоді функціонувала при редакції музичного мовлення радіо. Не прийняли.

– Та це ж заклик до братовбивства! – надривно повторював тодішній головний редактор, а йому вторили його підлабузники, бо були там такі слова:

"Україно-мати, ми – твої сини,

Перед лютим боєм ти нас пригорни.

Україно-мати, в радості й журбі

На синівську вірність клянемось тобі".

І все ж ми умовили редактора передачі "Від суботи до суботи" Віктора Герасимова дати її в ефір. Тоді радіо майже всі слухали. Нагадаймо, що то був іще час, коли про незалежність говорили, оглядаючись навколо. Колишні радянські страхи ще не вивітрилися з людських душ. Після передачі мені багато друзів телефонували:

– Ну, це прямо бомба! А чи не боїшся ти, Вадиме?

Але душу вже наповнювала не боязливість, а гордість і радість, що Україна йде до своєї самостійності.

Отак народилася ця пісня. Її переспівали багато виконавців.

Після невдалої спроби переїхати в Київ Ярослав оселився в Москві. Хоча довелося співати російською, але своє помешкання Ярослав обладнав на український лад – із рушниками, з портретом Тараса Шевченка. На той час із холодного Сибіру вже повернулася його мати.

Коли російські загарбники віроломно напали на Україну, Ярослав Євдокимов гнівно засудив цей бандитський напад, затаврував ганьбою головного зачинщика цього нападу – Путіна.

Із часом йому довелося залишити Москву й переїхати в Білорусь. Його неповторний голос приваблював усіх, але, на жаль, митарства останніх років позначилися на здоров'ї. Ярослав довгенько хворів і помер у Білорусі. Там і похований.

Ніби про сьогоднішній день заспівав Ярослав Євдокимов "Україно-мати", яку ми написали разом із Геннадієм Татарченком.

Я думаю, що не буде помилкою, коли ім'я Ярослава Євдокимова Україна допише до переліку імен, якими вона пишається.

Послухайте пісню "Україна-мати" у виконанні Ярослава Євдокимова – саме сьогодні вона на часі.