Я не голосував за ухвалення цього Виборчого кодексу, однак піду на вибори – інакше не матиму морального права заявляти, що зі мною не порадилися

Сьогодні в Україні вперше проводять вибори до місцевих рад за новим Виборчим кодексом.

Я не голосував за ухвалення цього Виборчого кодексу, коли був народним депутатом минулого скликання, і закликав колег не підтримувати цього законопроєкту. Моя мотивація була проста – ця система голосування за кандидата й за партійні списки на виборах до місцевих рад призведе до ще більшого розриву між виборцем і його довіреною особою в місцевій раді – депутатом.

Наше громадянське суспільство, зважаючи на значну пасивність, успадковану після 73 років радянської влади, і так не особливо прагнуло контролювати якість роботи депутатів, обраних за мажоритарною системою.
А тепер так узагалі, виборець не відчуватиме зв'язку між кандидатом, наприклад, до Київської міської ради від партії, за яку він проголосував, і реальними змінами в якості управління містом.

Ось так, наприклад, виглядатиме список кандидатів у депутати Київської міської ради від усіх партій у Дарницькому районі Києва, де сьогодні голосуватиму я і члени моєї сім'ї. Загалом – 24 партії, 197 кандидатів у депутати міської ради від одного виборчого округу Дарницького району.

Ті колеги й активісти, які агітували за ухвалення нового Виборчого кодексу, керувалися, на мою думку, трьома завданнями державного значення:

1. Ускладнити підкуп виборців, оскільки, на їхню думку, підкуп виборців стане дорожчим і складнішим, адже виборчий округ, на прикладі Києва, буде тепер не 25–30 тис. виборців, а 150–200 тис. Плюс кандидати від однієї й тієї самої партії муситимуть конкурувати між собою за голоси в одному багатомандатному окрузі.
2. Поступова партійна структуризація українського суспільства.
3. Кодифікувати законодавство за всіма видами виборів – президента, парламенту, місцевих рад.

Вважаю, що новий Виборчий кодекс не сприяє досягненню жодної з перших двох масштабних цілей. Той, хто заробив на корупції великі гроші, однаково зможе організувати "сітки" з підкупу виборців за свою партію й окремих кандидатів на виборах.

Так особисто до мене надходили заяви кандидатів до міської ради про те, що їхні ж колеги з партії організовують підкуп виборців, щоб отримати більше голосів і просунутися у списку. Я передав цю інформацію в поліцію для перевірки оперативно-слідчим шляхом.

Щодо того, що новий ВК сприятиме партійній структуризації, то щодо цього маю теж великі сумніви, ґрунтовані на фактах.

Починаючи з того, що лише в Києві на місцевих виборах бере участь не дві, не три, а цілих 24 партії. І закінчуючи тим, що майже кожен мер обласного центру створив під себе іменну партію, назви яких я тут не наводитиму, щоб це не вважали агітацією за них у день виборів.

Ну і вишенька на торті – це створення іменних партій окремих народних депутатів для виборів з метою концентрації електорату навколо своїх кандидатів в об'єднані територіальні громади у межах одного мажоритарного округу.

Стосовно третьої мети – кодифікації виборчого законодавства, то її кінцево досягнено. Але якою ціною?

Якою має бути, на мій погляд, розумна система місцевих виборів? Однозначно – мажоритарною з істотним зменшенням кількості депутатів місцевих рад! Кількість, особливо в нашій країні, украй рідко переходить у якість. Зате за великою кількістю "ноунеймів" у місцевих радах легко заховати корупцію неефективні, а іноді й шкідливі для громади рішення.

2008 року я був у США і вивчав, як працює там державна влада і місцеве самоврядування на прикладі міста Омаха у штаті Небраска. Як ви думаєте, скільки було депутатів міської ради в Омасі з населенням 500 тис. жителів? 60? 80? 100? Ні! Там було усього семеро депутатів міської ради! Але вони працювали на постійній, професійній, оплачуваній основі, а не так, як це є у нашому місцевому самоврядуванні. Їхнім завданням було ефективно контролювати роботу виконавчої влади – мера і департаментів міської ради: як вони витрачають бюджет, як виконують рішення ради, як реагують на звернення громадян.

Коли я на зустрічі із цими сімома депутатами розповів, що в моєму рідному Харкові, де мене обрали депутатом міської ради, я був одним зі 100 депутатів, то один із "батьків міста" Омаха запитав: "А як же виборці можуть контролювати якість роботи стількох депутатів?!".

Для Києва у такому випадку було б цілком достатньо 20–25 депутатів, обраних за мажоритарною системою і таких, які б працювали на принципі рідної зайнятості та на оплачуваній основі. Для Харкова, Дніпра, Одеси, Львова – 12–18 депутатів. Для таких міст, як Полтава, Чернівці, Черкаси, – 7–12 депутатів.

Підсумовуючи скажу, що я абсолютно поділяю ідею того, що вибори в парламент мають відбуватися за чітко структурованою партійною системою, коли всі партії в перспективі зацікавлені збирати у своєму "ядрі" найкращих, найінтелектуальніших і найпорядніших лідерів, які об'єднавшись приведуть Україну до процвітання. Але знову таки не за такою системою, як це закладено в новому ВК.

Але на місцевих виборах виборець мусить знати свого депутата в обличчя і мати можливість оцінити його персональний внесок у розвиток свого виборчого округу та громади загалом. Проте я піду на вибори й проголосую, бо інакше я не матиму морального права заявляти, що зі мною не порадилися, коли обирали місцеву владу.

Джерело: Антон Геращенко / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора