Мене "калить", дратує до нестями, коли російськомовних українськомовні звинувачують у війні

Провокаційний пост про мову.

Вітаю. Я – та сама людина, через яку почалася війна. Я – російськомовний. Так вийшло. Моя бабуся була вчителькою російської мови і літератури. Тому читати я почав у два роки, читав багато, ну і, зрозуміло, яка була це література. Окрім того, я – одесит.

Усе моє ком'юніті на Молдаванці було російськомовним. Одеса – узагалі російськомовне місце. Далі більше. Навчання в Дніпрі – російською. Робота – російською. Аналітика, звіти, усе, окрім договорів й інший офіційних документів, – російською.

Це призвело до того, що українську я знав... ну, погано, базово. Просто тому, що ти нею не спілкуєшся і живеш у "русифікованих містах", як співав "Плач Єремії". Мислити українською я почав лише у 2021–2022 році, тоді ж почав помічати, що в мене деякі російські слова замінюються в голові українськими, і це абсолютно звично для мене.

У Facebook я почав писати російською. Facebook – це взагалі не стільки ЗМІ, скільки твій психіатр. Ти просто пишеш туди те, що для тебе важливо, те, про що ти думаєш, і складно це писати з перекладом.

Якщо те, про що ти з душею пишеш, відкликається в серцях інших людей – тебе читають. Якщо ні, то неважливо, наскільки ти предметно пишеш. Тому ці емоційні виплески у Facebook мені були простішими російською. Із часом зрозумів, що так не можна. І почався період, у якому я перебудовував себе.

Тобто я працював над собою заради мови. Ходячи на ефіри, я спочатку "мекав" і "бекав", мій суржик був жахливим. Для людини, яка є блогером, не мати можливості вільно, звично висловлювати свої думки, і ще перед камерою – складно. Можете подивитися ці ефіри. Але кожен раз, коли ведучий казав, що я можу розмовляти російською, я відмовляв. Казав, що буду принципово розмовляти мовою. Перший рік такі походи на ефіри були жахливими. У мене високий ритм життя, перебудовувати себе в ньому було складно.

Коли я писав книжку "Хроніки гібридної війни", Олександр Сурков мене одразу попередив, що українськомовна версія книги може не окупитися. Але ми вирішили, що це принципово, навіть якщо це буде в збиток. Ми видали дві версії книги – російською й українською. І так – російською розкупили більше.

Якби таке рішення мені б треба було приймати не у 2016 році, а трохи пізніше, – російською я б узагалі не писав. Тоді ще я цього не розумів, що мова повинна бути тільки українська. Це прийшло із часом. Але так, російськомовний автор написав книгу українською. Тобто популяризував мову не на словах, у Facebook, а справою.

Потім почав писати у Facebook. Кілька разів психував від грамарнаци, які тролили моїми русизмами в тексті. Срався, банив, сварився, писав російською, відходив, знов писав українською. Ці срачі з грамарнаци досі є в моєму Facebook. Ну як же не ткнути носом блогера в русизми в тексті зі стьобом, не можна ж це робити коректно, це ж Facebook.

Але із часом виходило все краще. І я далі вчуся. Мені 42 роки, і я вчуся своїй мові, розумію цю необхідність і кажу прямо, що, коли в мене будуть діти, вони будуть знати українську й англійську.

Коли я в спілкуванні зі знайомими говорю російською і заходить дитина, переходжу на українську. Бо не хочу, щоб дитина чула російську й училась цьому. Отакий мій шлях. І він ще не закінчений. Але я працюю над собою. Це моя особиста українізація.

Тепер я скажу, що мене "калить". Дратує до нестями. Це коли російськомовних українськомовні звинувачують у війні.

Громадянин України – це комплекс вад, і, вибачте, усе однією мовою не вирішується. Вирішується готовність щось робити не для себе, а для свого народу. Готовність іти захищати свою державу. Не давати хабарів. Не бути корупціонером. І багато іншого.

У комплексі робити це все складно, а ось мова – це те, чим деякі можуть похвалитися. Не тому, що вони за лагідну українізацію, а тому, що вони народилися в українськомовній сім'ї. Тобто вони все життя розмовляють мовою, і це, звісно, плюс.

Але вони не робили нічого, щоб люди переходили на мову. Вони так просто жили. І коли інших вад у них немає, починають розповідати про злочинних російськомовних.

Частково українці це розповідають із Польщі чи Угорщини навіть. На їхніх сторінках ви знайдете багато постів на тему важливості мови, але не знайдете ні одного поста з призивом іти у військкомати. Деякі прямо кажуть: "А чого це я повинен іти воювати, якщо це російськощелепні цю війну притягнули сюди?" Ахеренна відмазка, так?

Тому мова – так, це важливо. Я кажу як людина, яка свідомо працює над собою, прийняла рішення перейти на мову, і, чесно, мені це складно. Хтось швидше вчить мови, хтось повільно, я – із других.

Але, будь ласка, якщо ви вже ставите мову у край кута, то кажіть про це в комплексі. А комплекс такий:

1. Ви українськомовний?

2. Ви згідно з Конституцією України стали при необхідності на захист своєї держави?

3. Ви давали хабарі чи брали участь у корупційних схемах?

4. Якщо ви не можете з різних причин захищати країну, то ваше життя в ці складні часи направлене на підтримку воюючої армії?

Якщо відповіді "так", "ніт", "ніт", "так" – поздоровляю, ви є та людина, завдяки якій тримається зараз наша країна в цій війні.

Якщо ж відповіді інші, то перший пункт уже неважливий. Путін напав тому, що робив ставку на боягузтво, жагу продати свою дупу за 30 срібняків і на те, що суспільство буде жити собі далі, забивши хер на тих, хто зараз ризикує своїм життям. Він робив ставку на слабкість нас як нації. І ви, українськомовні корупціонери, боягузи і "я не цікавлюся політикою", і є причиною того, що Путін досі сподівається на перемогу.

А те, що ви українськомовний... Ну, так вам це нічого не вартувало.

І все більше у Facebook я бачу вкидів від українськомовних про важливість мови і вину російськомовних. Мовою битву не виграти. Битви виграють громадяни. Нація. І самовосхваляння себе перед російськомовними громадянами, саме громадянами, бо вони стали на захист своєї батьківщини, – це просто самовосхваляння, і не більше. Мабуть, хтось забув висновки УНР і 30-х років в Україні. Постійно казати про важливість мови, не роблячи нічого для держави, – це шлях у нікуди. Якщо ви є носієм нашої державної мови, то й ведіть себе відповідно. Ставайте еталоном українця. Відповідайте на визови цього часу.

А лагідна українізація триває, і це круто. Маю надію, що наступне покоління не буде мати такого внутрішнього діалогу.

Джерело: Serg Marco / Facebook

Опубліковано з особистого дозволу автора